Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Я вже розповідав тобі про свою сім’ю?

— Ви ніколи нічого мені не розповідали.

— Ну, гаразд. Я народився в Ельзасі у родині без історії. Вічно зайнятий батько та емоційно нестабільна мати, депресивного типу.

Івана подумала про батьків Ґаєрсберґів, але далі порівняння зайти не могло.

— Тож коли в мого брата щось пішло не так, вони нічого не помітили.

— У вашого брата?

— Старшого на три роки. Ми ділили все, абсолютно все. А одного дня все пішло шкереберть.

Ньєман завагався, перш ніж продовжити. Гудіння мотора, хоч і приглушене зачиненими вікнами, ніби погучнішало.

— Жан, — повів він далі за кілька секунд, — так його звали, почав розмовляти сам із собою. Вночі, лежачи в нашій кімнаті, я чув, як він звертається до стелі, його мучила чистісінька манія переслідування.

— Він страждав на психічний розлад?

— Зараз його шизофренію швидко діагностували б, але тоді, в Ельзасі… Та й потім, Жан умів приховати свою хворобу. Я єдиний про неї знав…

Знову запала тиша, ніби буря, яка, начебто віддалившись, ударяє ще ближче, ще сильніше.

— Спочатку Жан вважав мене своїм союзником. Він пояснював мені найменші подробиці свого божевільного світу. Як він будував пастки над мостами автострад, аби каміння попáдало на машини й попередило всіх про його силу. Як він ловив ночами кротів і пив їхню кров, аби покращити слух і відчувати вібрації в темряві. Навіщо він плів таке собі павутиння, кожен край якого стискав за шию пташеня, викрадене з виводку чорних дроздів. Щоранку він годував їх, дивився, як вони ростуть і душаться сталевим дротом…

— Ви не розповідали про це батькам?

— Вони подумали, що я все вигадую. Кажу ж, Жан умів триматися перед дорослими. Він дбайливо приховував свій маячливий усесвіт.

— А в школі?

— Так само, хоч там інколи траплялися дивні нещасливі випадки, саботаж…

Івана почувалася так, ніби повільно ковзає підступним схилом без жодної зачіпки. Вона боялася того, що чекало на неї внизу…

— Скільки вам було років?

— Йому тринадцять. Мені десять.

Ньєман не відривався від дороги, але складалося враження, ніби він дивиться зовсім не на асфальтову смугу. Івана відчувала нервове напруження його рук, які до конвульсій стискали кермо.

— Жан почав не довіряти мені, не хотів зі мною розмовляти, окрім як заради погроз. Це здається нереальним, але я зрозумів, що він збирається мене вбити.

Івана не знала, куди діти очі: прямі лінії перспективи попереду не в’язалися з цією інтимною історією. Але й мови не було про те, щоб глянути на нього самого. Мабуть, вона побачила б обличчя мерця з тугими, мов мотузки довкола труни, м’язами.

— Я зрозумів його план на канікулах, у батьків нашого тата. У старих був пес, якого звали Реґлісс. Кане-корсо, нащадок бойових псів римських легіонів. Собацюр, здатних поборотися з левами на арені чи захистити шльондр у римських нетрях.

— Симпатична порода…

В Івани просто вихопилася ця шпилька. Вічний саркастичний рефлекс.

— Жан вимуштровував його на мене, — вів далі Ньєман. — Реґлісс був великим плюшевим ведмежатком, добрим, лагідним песиком-захисником, але Жан докладав зусиль, аби пробудити його вбивчі інстинкти. Під час кожних відвідин бабусі й дідуся він повертався до цього, перетворюючи Реґлісса на бойового пса, який має лише одного ворога — мене.

— А що батьки?

— Ти маєш на увазі, дідусь із бабусею. Вони не розуміли, що відбувається. Навіть глузували з мене — маленький страхополох, який боїться нашого вірного собаки.

— Він нападав на вас?

— Ні. Щось його досі стримувало. Сила звички, природжена ласкавість, не знаю… Але я помічав найменші його рики, рухи. Я весь час і всюди відчував цю загрозу…

Ньєман перевів подих або ж просто приводив до ладу спогади, як збирають колоду карт, аби знову її роздати. Він мав намір опуститися ще далі, ще глибше.

— Однієї неділі бабуся з дідусем поїхали на сільськогосподарську виставку, якусь дебільну фігню за п’ятдесят кілометрів від дому. Жан мав наглядати за мною. Мене паралізував страх, але його божевілля, здавалося, того дня відступило. Він був спокійним, логічним, ясно мислив. Навіть жартував, казав, буцім сподівається, що я ніколи не вірив у ці історії з дресируванням і помстою. Тієї миті я майже повірив йому знову. Ми пообідали перед телеком (я попросив його прив’язати Реґлісса біля буди). Це була епоха «Месників» [44] Ідеться про британський шпигунський серіал, який виходив у 1960-х роках. , ти не пам’ятаєш… На якусь коротку мить я подумав, що все стало як раніше…