Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Коротше кажучи, вона приходила до свого Кляйнерта за спиною його дружини і за спиною Ньємана, як викурюють косячок у тамбурі. Після цих візитів вона виходила з лікарні злегка під кайфом, тримаючись за стінку і чіпляючись за свої мрії, що були схожі на глухий кут і мали завершитися після штампу на рапорті та міцного рукостискання з зеленими кепі.

Останньої ночі розслідування, повертаючись із замку Франца, вони кохалися — насправді не до кінця, але були на пів шляху. Лише у фільмах коханці кінчають із першого разу в тачках із запітнілими вікнами. І все одно Івана отримала величезне задоволення — душевне. Усе мати неможливо, думала вона, тож скористайся цим на повну. Відсутність надії — це найвища перемога надії, щоб ніколи не розчаровуватися ні в житті, ні в людях.

Але сьогодні обстановка була інакша. До останнього її візиту приєднався Ньєман, і тут уже не йшлося про романтичну пригоду. Вони прийшли попрощатися з колегою, от і все.

На них чекав сюрприз: на Кляйнертові вже не було пов’язок і навіть окулярів. Івані здалося, ніби він цілковито змінився. У його очах ніби зосередилися всі ознаки втоми та посттравматичного стресу. Схудлий, виснажений, німецький флік був схожий на маску. Його довге волосся, що спадало з високого чола, і приклеєна до лиця борідка тепер видавалися штучними.

Побачивши вираз обличчя своїх відвідувачів, Кляйнерт поспішив оголосити:

— Лікарі кажуть, мене можуть виписати за тиждень.

— Супер, — сказав Ньєман повним завзяття тоном. — Сьогодні ми повертаємось до Франції.

— Склали всі рапорти?

Флік зморщився, тоді всміхнувся, трохи з запізненням зрозумівши цю шпильку.

— Не кепкуйте, Кляйнерте.

Івана трималася трохи поодаль зі схрещеними на грудях руками, стоячи на одній нозі, ніби чапля на болоті.

Кляйнерт простягнув руку до тумбочки і схопив старомодну папку з картонною обкладинкою та стосом роздруківок.

— У мене є для вас новини, — сказав він, розгортаючи підшивку і сідаючи на ліжку пряміше. — Ульріх Таффертсгофер, генетик з інституту Макса Планка, продовжив дослідження.

— Яке дослідження?

— ДНК Ґаєрсберґів. Він порівняв інші зразки і виявив приголомшливий факт: каріотип Юрґена має багато спільного з генетичним фондом роду.

— Не може бути, Юрґен був прийомним.

— Так усі подумали, бо його ДНК відрізнялася від Лауриної, але все навпаки.

— Це Лауру вдочерили? — запитала Івана, якій перехопило подих.

— Саме так. Таффертсгофер упевнений: Юрґен належав до клану.

— А Макс?

— Він прийомний, тут жодних сумнівів. Рідними дітьми були Юрґен та Удо.

Ньєман нервово тарабанив пальцями по бильцю ліжка.

— Лаура була впевнена, що вона з Ґаєрсберґів…

— Мабуть, їх обох переконували, що це вони — кровні нащадки, аби більше мотивувати.

Івана уявляла собі цю абсолютно збочену систему, яка полягала в тому, щоб нацьковувати дітей — чи радше підлітків — одне на одного, аби пізніше звести в двобої. Ці дітлахи любили одне одного, підтримували одне одного перед авторитарністю батька та жорстоким вихованням, але вища справа їх розділила.

Розмірковувала вона й над іншим аспектом цієї історії: цього разу виграла чужа дитина. Кров скромного походження здобула імперію Ґаєрсберґів, ніби її зненацька повернули народу. Попри все, ця ідея їй подобалася, і не в останню чергу тому, що зайда, який зрештою став переможцем, — жінка.

Кляйнерт продовжував свою розповідь усе більш захопленим голосом. Івана зважувала, наскільки це розслідування знищило його ілюзії, але розвинуло його як фліка. Він вийшов із нього кращим, сильнішим, і це підтверджувало глибинне переконання Івани: усіляка мерзота — добриво для фліків.

Невдовзі в лікарняній палаті запанувала тиша. Ньєман повернувся до вікна і кілька секунд розглядав краєвид. Івана точно знала, про що він думає чи принаймні що відчуває: йому не терпілося піти з цієї задушливої палати, покинути цю атмосферу одужання, дуже добре знайому флікові з часів Ґернона.

Івана очікувала, що він попрямує до дверей, буркнувши «до побачення» собі під ніс, але коли Ньєман обернувся, на його обличчі сяяла усмішка.

Він підійшов до Кляйнерта і схопив його за праву руку — під білою шкірою німця виднілися вени й сухожилля.

— Бувайте, Кляйнерте. Мені складно це казати, але мушу визнати, що ви класний флік.

Німець усміхнувся на видиху, ніби випустив мильну бульбашку.

— Можна мені Івану на пару слів?