Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Ельза Любінґ, Лаґерманн, Раун — чиновники, сила і слабкість яких полягають у їхній вірності державному апарату, підприємству, лікарському стану. Але які через співчуття, свої дивацтва чи з інших незрозумілих причин поступилися своєю лояльністю, щоб допомогти мені.

Ландер, бізнесмен, заможна людина, спонукуваний бажанням гострих відчуттів і якоюсь незрозумілою вдячністю.

Тут починається соціальний перетин Данії. Механік — ремісник, робітник. Юліана — покидьок. А я — хто я? Учений? Спостерігач? Чи людина, що дістала маленьку можливість поглянути на життя збоку? З оглядової точки, із самотності і просвітлення?

Чи все це лише жалюгідні спроби зрозуміти?

На фарватері крижана каша зв’язана тонкою, темною, без блиску кіркою льоду, що підтає і кришиться знизу, — те, що називається «гнилий лід». Я йду уздовж темного краю у бік «Білого розтину», аж поки знаходжу достатньо товсту крижину. Я ступаю на неї, а з неї на наступну. Відчувається легкий рух за течією до виходу з гавані, можливо, у піввузла, заколисуючий, смертельний. Останній відрізок шляху я стрибаю з крижини на крижину. Я навіть не промочила ноги.

Вікна в «Білому розтині» темні. Весь комплекс, здається, поринув у сон, який охопив і стіни, й ігровий майданчик, і сходи, і голі стовбури дерев. Від набережної я повільно й обережно йду за велосипедні сараї. Там я зупиняюся.

Я дивлюся на автомобілі, припарковані біля будинку. На темні двері. Ніщо не ворухнеться. Потім я дивлюся на сніг. Тонкий, легкий шар щойно натрушеного снігу.

Місяця немає, тож минає якийсь час, перш ніж я помічаю їх — ряд слідів. Він перейшов через міст і обійшов будинок іззаду. На цьому боці ігрового майданчика сліди стають помітні. Вібрамовська підошва під великою людиною. Сліди ведуть до навісу переді мною і назад не повертаються.

І тут я відчуваю, що він десь поруч. Немає звуку, немає запаху, нічого не видно. Але сліди змушують мене гостро відчути присутність сторонньої людини, усвідомити навислу небезпеку.

Ми вичікуємо хвилин двадцять. Коли холод примушує мене затремтіти, я відсовуюся від стіни, щоб не було випадкових звуків. Можливо, мені здатися й піти назад тим самим шляхом, яким я прийшла? Але я залишаюся. Мені огидний страх. Я ненавиджу відчувати страх. Є тільки один шлях до безстрашності. Це шлях, що веде до таємничого центру страху.

Всі ці двадцять хвилин — тільки безмовне очікування. На тринадцятиградусному морозі. Так могла чекати моя мати. Це легко вдається більшості гренландських мисливців. На це я й сама іноді здатна. Для більшості європейців це було б неможливо. Вони б почали переминатися з ноги на ногу, покашлювати, шурхотіти одягом.

Він, чию присутність я відчуваю менш ніж за метр від себе, мабуть, упевнений в тому, що він один і ніхто не може бачити або чути його. Проте він такий тихий, неначе його й не існує зовсім.

Та все ж у мене ні на секунду не виникає спокуси поворушитися, поступитися холоду. Я відчуваю, як довга, протяжна нота всередині підказує мені, що тут хтось є. І що він чекає мене.

Я навіть не чую, як він іде. На хвилину я заплющила очі, бо від холоду вони стали сльозитися. Коли я їх розплющую, від навісу відривається тінь, вона віддаляється. Висока людина, швидка, плавна хода. А на голові, немов ореол або корона, щось біле, напевно капелюх.

Є два способи мітити білих ведмедів. Звичайно їх усипляють з вертольота. Машина опускається прямо над ведмедем, висовуєшся з кабіни, і тієї миті, коли повітряна хвиля від гвинта досягає його, він притискається до землі, а ти стріляєш.

І є інший спосіб, який ми використовували на Свальбарді. З мотосаней — «спосіб вікінгів». Стріляєш із спеціальної духової рушниці, виготовленої Нієндаммом у Південній Ютландії. Для цього потрібно наблизитися на відстань не більше п’ятдесяти метрів. Ще краще — менше двадцяти п’яти. У ту мить, коли ведмідь зупиняється і дивиться на тебе, ти бачиш його таким, яким він є насправді. Не живу тушу, якою вас розважають у зоопарку, а того, хто зображений на гербі Гренландії, величезного, три чверті тонни м’язів, кісток і зубів — колосальна, смертоносна, вибухонебезпечна енергія. Хижак, який існує всього лише двадцять тисяч років і для якого весь цей час існували тільки два види ссавців — його власний вид і здобич, їжа.

Я ніколи не промахувалася. Ми стріляли кулями, які за допомогою газового механізму вприскували велику дозу зо-латилу. Він падав майже миттєво. Але мені жодного разу не вдалося уникнути панічного страху, від якого волосся ставало дибом на голові.