Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— Лоєн був нацистом?

— Лоєна цікавила і досі цікавить слава. А не політика.

— Що він знайшов у Гренландії, Рауне?

Він хитає головою.

— Цього ніхто не знає. Викиньте це з голови. — Він дивиться на мене. — Поїдьте до хорошої подруги. Знайдіть правдоподібне пояснення тому, що ви були на тому судні. Потім самі зверніться до поліції. Підшукайте гарного адвоката. Тоді ви наступного ж дня будете вільні. Про решту забудьте.

Не повертаючись, він простягає руку. На долоні лежить касета.

— Я взяв її у вашій квартирі. Щоб убезпечити вас на випадок обшуку.

Я простягаю руку, але касета знову зникає.

— Чому ви все це робите, пане Раун?

Він дивиться на миготливий барабан автомата.

— Припустімо, мені не подобаються випадки смерті маленьких дітей, що не знайшли необхідного пояснення.

Я чекаю, але він мовчить. Тоді я повертаюся і йду. У цю мить він виграє. Автомат вивергає із себе металевий потік монет, відпльовуючись із дзвоном, який звучить і далі за моєю спиною.

Я беру в гардеробі своє пальто. У скронях гупає. Мені здається, що всі дивляться на мене. Я оглядаюся, шукаючи очима механіка. Сподіваючись, що він може щось придумати. Адже більшість чоловіків добре знають, як відкручуватись, уникати чого-небудь, утікати. Але вестибюль порожній. Нікого, крім мене і гардеробниці, яка виглядає серйознішою, ніж їй слід було б бути ,беручи до уваги, що вона могла б радіти, що кожного разу, вішаючи пальто на вішак, отримує 50 крон.

У цю мить лунає сміх. Гучний, несамовитий, дзвінкий. Він переходить у звук труби, дике, різке ревіння, яке відразу ж стихає до рівня, більш відповідного цьому місцю. Але я вже встигла впізнати звук.

У мене так мало часу. Я пробираюся між столиками і перетинаю порожній танцювальний майданчик. На трьох білих музикантах, що стоять позаду нього, ясно-жовті смокінги, їхні обличчя білі, як галушки. Він у фраку. Він страшенно товстий, лице його немов чорна, лисніюча від поту куля, білки його великих очей налилися кров’ю, вони витріщені так, немов намагаються викинути із себе сховані за ними в черепі згубні алкогольні проміле. Його зовнішність відповідає тому, чим він є насправді, — колос на п’єдесталі, який уже розсипався і зник.

Але музика залишилася тією самою. Навіть зараз, коли він грає упівсили, це на диво насичений, золотистий і теплий звук, і навіть у цій безбарвній мелодії інтонації його обережні, глибокі, глузливі. Я стаю прямо біля низького краю сцени.

Коли вони закінчують, я підіймаюся на підвищення. Він усміхається мені. Але це усмішка без тепла, це просто п’яна поза щодо навколишнього світу, яка, мабуть, не покидає його, навіть коли він спить. Якщо він коли-небудь спить. Я беру його мікрофон і повертаю його вбік від нас. Люди, що сидять позаду нас, припиняють їсти. Офіціанти завмирають на місці.

— Рой Лоубер, — кажу я.

Його усмішка стає ширшою. Він п’є з великого келиха, що стоїть поруч з ним.

— Туле. Ви колись грали в Туле.

— Туле…

Він вимовляє це обережно, оцінююче, так, ніби чує вперше.

— У Гренландії.

— Туле, — повторює він.

— На американській базі. У «Північній зірці». У якому це було році?

Він усміхається мені, автоматично похитуючи своєю трубою. У мене так мало часу. Я хапаю його за лацкани фрака і притягаю до себе велике лице.

— «Містер П. Ч.». Ви грали «Містер П. Ч.».

— Вони померли, darling. [17] Люба (англ.).

Його данська така нерозбірлива, що звучить майже по-американськи.

— Давним-давно. Їх більше немає. Містер П. Ч. Пол Чамберс.

— У якому році? У якому році?

Погляд його, п’яний і відчужений, немов осклянів.

— Їх більше немає. І мене немає, darling. Скоро не буде. Anytime. [18] Будь-якої миті (англ.).

Він усміхається. Я відпускаю його. Він випростується і витрушує слину з труби. Тут мене обережно знімають зі сцени. Позаду мене стоїть механік.

— Йди, Смілло.

Я прямую до виходу. Він знову зникає. Я йду далі. Переді мною двері у вестибюль.

— Смілло Ясперсен!

Ми запам’ятовуємо людей по їх одягу і по тих місцях, де ми з ними зустрічалися, тож я не відразу впізнаю його. Темно-синій костюм і шовкова краватка не поєднуються з обличчям. Потім я розумію, що це Ніготь. У ньому немає нічого такого, що привертає увагу, голос його тихий і вимогливий. Через кілька хвилин вони так само стримано й невідворотно поведуть мене до машини. Я прискорюю крок і відключаю мозок. З усіх боків до мене наближаються такі самі, як він, упевнені в собі й наполегливі люди.