Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

І механік не повернеться назад. Він зрозуміє, моє зникнення він пов’яже з Терком з такою ж упевненістю, начебто він бачив нас тут. Терк змусить його пірнати, очевидно, він їм потрібний, принаймні для того, щоб помістити у воду першу порцію вибухівки. Вони змусять його пірнути, а потім він перестане існувати. Терк повернеться, і виявиться, що сталась аварія, можливо, несправність акваланга. Терк придумає, як це зробити.

Тепер я розумію призначення того устаткування біля озера. Механік розпаковував його, поки Терк говорив зі мною. Тому він і повів мене з собою до лабораторії.

Світло від його ліхтарика освітлює камінь, відкидаючи тінь на стіну переді мною. Коли я входжу в тунель, стає темніше.

Це прямокутна, горизонтальна шахта, два метри заввишки і два метри завширшки. Через кілька метрів вона розширюється. Тут стоїть стіл. На столі вимірювальні прилади, пляшки з-під молока, сушене м’ясо, вівсяні крупи — все двадцятивосьмилітнього віку і вкрите льодом.

Я чекаю, поки очі звикнуть до слабкого світла льоду, і йду далі, поки все не стає чорним, і навіть тоді я продовжую йти вперед, обмацуючи витягнутою рукою стіну. Рівень підлоги трохи піднімається, але немає ніякого руху повітряна значить, немає і виходу. Це глухий кут.

Переді мною опиняється перешкода — стіна льоду. Тут я зупиняюся, чекаючи.

Не чути звуку кроків, але видно світло, спочатку далеко, потім ближче. Ліхтарик у нього закріплений на лобі. Промінь світла знаходить мене біля стіни і завмирає. Потім він знімає ліхтарик. Це Верлен.

— Я показала Лукасу холодильник, — кажу я. — Коли це додадуть до вбивства Яккельсена, ти дістанеш довічне ув’язнення без права амністії.

Він зупиняється на півдорозі між мною і світлом.

— Навіть коли тобі відірвати руки і ноги, ти все одно знайдеш спосіб брикатися.

Він нахиляє голову, промовляючи собі щось під ніс. Це схоже на молитву. Потім він робить крок до мене.

Спочатку мені здається, що це його тінь на стіні, але потім я все-таки озираюся. На льоду розпускається троянда, метрів зо три в діаметрі, намальована дрібними червоними цятками, розбризканими по стіні. Потім його ноги відриваються від землі, він розкидає руки, піднімається в повітря на півметра, і його кидає на стіну. Він застигає немов велика комаха посеред квітки. Тільки тоді чути звук — легке шипіння. У світлі ліхтаря, що лежить на землі, виникає сіра хмара. З хмари з являється Лукас. Він не дивиться на мене. Він дивиться на Верлена. У руці він тримає пневматичний гарпун.

Верлен ворушиться. Однією рукою він намагається намацати щось на спині. Десь під лопаткою виходить тонкий чорний стрижень. Метал, мабуть, особливим чином легований, позаяк його міцності вистачає, щоб утримати тіло в підвішеному стані. Дистанція була не більше півтора метра, коли Лукас вистрілив. Вістря увійшло приблизно в те саме місце, куди було завдано удару Яккельсену.

Я виходжу із смуги світла і проходжу повз Лукаса.

Я йду назустріч яскравому білому сонцю, що здіймається вгору. Коли я виходжу з тунелю, я бачу, що це горить укріплена на штативі лампа. Вони, мабуть, запустили генератор. Поряд із лампою Терк. Механік стоїть по коліно у воді. Я не відразу впізнаю його. На ньому великий жовтий костюм з чобітьми і шоломом. Я вже подолала половину відстані до них, коли Терк помічає мене. Він нахиляється. З багажу він дістає циліндр завбільшки як складена парасолька. Механік стоїть до мене спиною. Він у шоломі, тому не зможе почути мене. Знявши компас, я кидаю його у воду. Він піднімає голову і бачить мене. Потім починає відсовувати скло шолома вбік. Терк морочиться з парасолькою. Висуває ствол.

— С-смілло.

Я продовжую йти. За мною в трубі тунелю чути гучні кроки.

— Я пірну т-тільки один раз. Це потрібно для завтрашньої роботи.

— Для нас з тобою не буде завтрашнього дня, — кажу я. — Запитай його, де Верлен.

Механік повертається до Терка. Дивиться на нього і розуміє.

— Хлопчик, — кажу я, — чому?

Я питаю через механіка і щоб зволікти час, а не тому, що мені самій потрібна відповідь. Я знаю, що трапилося, так точно, начебто я сама була з ними на даху.

Я відчуваю Терка, неначе він частина мене. Через нього я відчуваю весь драматизм ситуації. Йому в його грі так багато потрібно врахувати. Зрозуміти, чи може він обійтися без механіка. Прийняти якесь рішення. І все-таки його голос спокійний, майже сумний.

— Він стрибнув.

Я продовжую йти, поки він говорить. Він приладнує перпендикулярно до ствола довгий магазин.