Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Ми запропонували нашу формулу із страху перед льодом. У той час, коли в Японії відбулася ціла серія нещасних випадків з бурульками, які падали в залізничних тунелях, пробиваючи дахи вагонів. Тут, над нашими головами, найбільша кількість найбільших бурульок, які я коли-небудь бачила. Інстинктивно мене тягне назад, але я відчуваю Терка і не рухаюся з місця.

Приміщення схоже на церкву. Над нами щонайменше на п’ятнадцять метрів здіймаються склепіння, які, мабуть, доходять майже до поверхні льодовика. Усередині по периметру купола розломи — там, де був обвал і відламаний лід покрив підлогу, наповнивши печеру, а потім знову розтанув.

У той час, коли Моріц був відсутній, коли у нас не було грошей на гас, або в ті короткі періоди, коли ми чекали судно, моя мати ставила на дзеркало парафінові свічки. Навіть за малої кількості свічок відбивний ефект був чудовим. Той самий ефект дає промінь від ліхтарика, закріпленого у Терка на лобі. Він тримає його нерухомо, щоб я могла оглядітися, і світло вловлюється льодом, посилюється й відбивається, немов угору здіймається дощ променів.

Довгі крижані списи неначе линуть. Призматично виблискуючи, вони стікають із стелі, спадаючи вниз. Можливо, їх десять тисяч, а можливо, й більше. Деякі з них з’єднані, немов ланцюги перекинутих униз готичних соборів, інші розташовані тісно, наче маленькі голки на друзі гірського кришталю.

Під ними — озеро. Метрів тридцять у діаметрі. В середині його лежить камінь. Чорний, нерухомий. Вода навколо нього нагадує молоко через розчинені в глетчерному льоду бульбашки. У приміщенні немає іншого запаху, крім запаху льоду, що створює легку печію в горлі. Єдиний звук — це звук падаючих крапель. З великими інтервалами часу. Стеля знаходиться на такій відстані від каменя, що досягається рівновага. Тут трохи підморожує і одночасно лід трохи підтає. Циркуляція води мінімальна. Місце безжиттєве.

Коли б не тепло. Воно таке саме, як у сніговому будинку з мого дитинства. На тлі холодного випромінювання стін це тепло здається таким приємним. Хоча температура тримається між нулем і плюс п’ятьма градусами.

Поряд з нами лежить якесь спорядження. Кисневі балони, костюми, ласти, гарпуни, ящик з вибухівкою. Канат, ліхтарики, інструменти. Крім нас, нікого немає. Один раз скрипнув сніг, неначе хтось пересовує важкі меблі в сусідньому приміщенні. Але тут немає сусідніх приміщень. Тільки щільний, злежаний сніг.

— Як його діставати?

— Проб’ємо тунель, — каже Терк.

Це цілком реально. Він буде завдовжки метрів сто. І не треба буде ставити в ньому підпірок. А камінь сам по собі покотиться по тунелю, якщо буде відповідний нахил. Сайденфаден з цим справиться. Катя Клаусен його змусить. А Терк змусить її і механіка. Саме так я дивлюся на світ, з того часу як покинула Гренландію. Як на ланцюг змушувань.

— Він живий? — питає Терк тихо.

Я хитаю головою,’ тому що не хочу в це вірити. Він береться руками за ліхтарик. Промінь його спрямований тепер на сніг під нашими ногами й відбивається вгору. Таким чином стає видно не окремі бурульки, а хмару ширяючих відблисків, немов це невагомий коштовний камінь.

— Що буде, коли черв’як опиниться на волі?

— Ми триматимемо камінь у захищеному місці.

— Ви не зможете утримати черв’яка. Він мікроскопічний.

Він не відповідає.

— Ви не можете знати, — кажу я. — Ніхто не може знати. Ви знаєте про нього лише те, що з’ясували за допомогою кількох лабораторних дослідів. Але ж усе-таки є ймовірність, що він — справжній убивця.

Він не відповідає.

— Яка друга відповідь на питання, чому він поки що не розповсюдився по всьому світу?

— У дитинстві я провів рік у Гренландії, на західному узбережжі. Там я збирав викопні рештки. З того часу я іноді повертався до думки про те, що деякі з великих винищувань живих організмів у доісторичну епоху могли бути викликані паразитом. Хто знає, можливо, полярним черв’яком. У нього були б усі необхідні якості. Можливо, саме він винищив динозаврів.

У голосі його чуються жартівливі нотки. Я відразу ж розумію його.

— Але ж це неважливо, так?

— Так, це неважливо.

Він дивиться на мене.

— Неважливо, як воно насправді. Важливо, що думають люди. Вони повірять у цей камінь. Ти чула про Іллю Пригожина? Бельгійський хімік, отримав у 1977 році Нобелівську премію за опис дисипативних структур. Він та його учні постійно повертаються до думки про можливість виникнення життя з неорганічних речовин під впливом енергії. Ці ідеї підготували ґрунт. Люди чекають цього каменя. Їхня віра і їхні очікування зроблять його справжнім, зроблять його живим, незалежно від того, як там воно насправді.