Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Ми сидимо на ліжку в його каюті. Упритул одне до одного, але між нами прірва. Ми шепочемося, хоча цього й не вимагається.

— Ти розумієш, що відбувається? — питаю я.

— В ос-сновному.

— Ти можеш мені пояснити?

Він хитає головою.

Ми прийшли приблизно до того самого, з чого починали. Ми знову потонули в недомовках. Я відчуваю нездоланне бажання притиснутися до нього і попросити його приспати мене, щоб прокинутися тільки тоді, як усе буде позаду.

Я ніколи не знала його. Ще кілька годин тому я думала, що ми разом пережили окремі миті близькості. Коли я побачила, як він перетинає посадочний майданчик на «Ґрінленд Стар», я усвідомила, що ми завжди були чужими одне одному. Поки ти молодий, ти думаєш, що секс — це кульмінація близькості. Потім виявляєш, що це чи не початок її.

— Я хочу тобі дещо показати.

Я залишаю папери у нього на столі. Він простягає мені футболку, труси, утеплені брюки, вовняні шкарпетки і светр. Ми одягаємося, повернувшись спиною одне до одного, немов чужі. Мені доводиться закотити його брюки до колін, а рукави светра до ліктів. Я прошу також шерстяну шапочку, і він простягає її мені. З однієї із шухляд столу він дістає пласку темну пляшку і кладе її у внутрішню кишеню. Знявши з ліжка вовняну ковдру, я складаю її. І ми йдемо.

Він відкриває ящик. На нас сумно дивиться Яккельсен. Ніс його став голубуватим, гострим, неначе він відморожений.

— Хто це?

— Бернард Яккельсен. Лукасів молодший брат.

Я підходжу до Яккельсена, розстібаю сорочку, відкриваючи сталевий трикутник. Механік не рухається.

Я вимикаю ліхтарик. Ми якийсь час тихо стоїмо в темряві. Потім ідемо нагору. Я замикаю за нами двері. Коли ми виходимо на палубу, він зупиняється.

— Хто?

— Верлен, — кажу я. — Боцман.

Зовні на перегородці приварені східці. Я стаю на них перша. Він поволі піднімається за мною. Ми опиняємося на маленькій півпалубі, зануреній у темряву. На двох дерев’яних містках стоїть моторний човен, за ним — великий гумовий човен. Ми сідаємо між ними. Звідси нам добре видно ют, тоді як самі ми в тіні.

— Це трапилося на «Ґрінленд Стар». Коли ти приїхав.

Він мені не йме віри.

— Верлен міг би скинути його у воду там. Але він боявся, що тіло наступного дня плаватиме біля платформи. Або що його затягне гвинтом.

Я згадую про свою матір. Те, що на півночі потрапляє у воду, на поверхню більше не спливає. Але Верлен цього не знає.

Механік як і раніше мовчить.

— Яккельсен стежив за Верленом на причалі. Його помітили. Найнадійніше було звільнити для нього місце в ящиках. Забрати його на борт. Почекати, поки ми відійдемо від платформи. І потім скинути за борт.

Я намагаюся приховати свій відчай і говорити абсолютно спокійним голосом. Він повинен мені повірити.

— Ми зараз уже далеко в морі. Кожна хвилина, поки він у трюмі, це ризик для них. Вони скоро прийдуть. Їм доведеться винести його на палубу. Іншого способу викинути його за борт немає. Тому ми тут і сидимо. Мені хотілося, щоб ти сам їх побачив.

У темряві лунає щось подібне до зітхання. Це корок виліз із пляшки. Він простягає її мені, і я п’ю. Це темний, солодкий, густий ром.

Я накриваю нас вовняною ковдрою. Мороз, напевно, градусів десять. Та все ж усередині мене обпікає жар. Алкоголь розширює капіляри, на поверхні шкіри виникає легке болісне відчуття. Це той біль, якого всіма силами треба намагатись уникнути, коли не хочеш замерзнути на смерть. Я знімаю вовняну шапку, щоб відчути лобом прохолоду.

— Терк би ніколи цього не допустив.

Я простягаю йому аркуш. Він озирається на темні вікна містка і, сховавшись за корпус моторного човна, читає папірець у світлі мого ліхтарика.

— Це лежало в Теркових паперах, — кажу я.

Ми знову п’ємо. Місяць світить так яскраво, що можна розрізняти кольори. Зелена палуба, сині утеплені брюки, золоте з червоним на етикетці пляшки. Немов у сонячному світлі. Це світло лягає відчутним теплом на палубу. Я цілую його. Температура вже не має ніякого значення. У якийсь момент я стою над ним навколішки. І вже більше немає наших тіл, є тільки жаркі цятки в ночі.

Ми сидимо, притулившись одне до одного. Він закриває нас ковдрою. Мені не холодно. Ми п’ємо з пляшки. Насичений і гарячий смак.

Ти з поліції, Смілло? Ні, відповідаю я. З іншої контори? Ні, відповідаю я. Ти весь час знала? Ні, відповідаю я. А зараз знаєш? Є деякі припущення, кажу я.

Ми знову п’ємо, і він обіймає мене. Палуба під ковдрою, мабуть, холодна, але ми цього не помічаємо.