Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я відкриваю інший ящик, меншого розміру. У ньому щось, схоже на вентилі, які нагвинчують на акваланг. Яскраві, блискучі. Складені у вирізану за їх формою піногуму. Дихальний апарат. Але такого типу, якого я ніколи не бачила. Який кріпиться прямо на балони, замість того щоб прикріплятися до мундштука.

У наступному ящику манометри й ручні компаси. У великій валізі з ручкою лежать окуляри, три пари ластів, ножі з неіржавіючої сталі в гумових піхвах і два надувних жилети, на які прикріпляються балони.

У великому мішку два чорних гумових костюми з каптурами й блискавками біля кистей рук та на кісточках — це костюми для підводного плавання з неопрену. Завтовшки щонайменше п’ятнадцять міліметрів. Під ними лежать два теплих костюми «Посейдон». Під ними рукавички, шкарпетки, два утеплених костюми, страхувальні троси і шість різного виду ліхтариків на батарейках, два з яких прикріплені до шолома.

У приміщенні стоїть також ящик, у якому з вигляду може поміститися електроконтрабас, але він трохи довший і глибший. Ящик стоїть біля перегородки. У ньому лежить Яккельсен.

Ящик виявився недостатньо великим для нього, тому вони притисли його голову до правого плеча й зігнули ноги, тож він виявився на колінах. Очі його розплющені. Моя куртка як і раніше у нього на плечах.

Я торкаю його обличчя. Він усе ще вологий і теплий. Температура тіла великої тварини падає на кілька градусів на годину, якщо воно лежить влітку на відкритому повітрі, після того, як його пристрелили. Можна припустити, що для людини ці цифри не дуже відрізняються. Яккельсен наближається до кімнатної температури.

Я засовую руку в його нагрудну кишеню. Шприц зник. Але там є щось інше. Мені треба було здогадатися про це раніше — метал сам по собі не дзвенить. Він дзвенить, ударяючись об інший метал. Дуже обережно, тримаючи пальці в його кишені, я намацую маленький трикутник. Він виростає з його грудної клітки.

Трупне заклякання поширюється від жувальних м’язів униз. Так само як і нервовий спазм. Верхня половина його тіла захолола. Я не можу перевернути його і, просунувши руку в ящик, проникаю під куртку за його спиною. Під лопаткою стирчить шматок металу, всього лише кілька сантиметрів завдовжки, плаский, не товщий за пилочку для нігтів. Або клинка з ножівкового полотна.

Лезо увійшло між ребрами і звідти було спрямоване вгору навскоси. Я думаю, воно пройшло через серце. Потім ручку зняли, а лезо залишилося. Щоб не було кровотечі.

В іншої людини лезо не вийшло б спереду. Але ж Яккельсен дуже стрункий.

Мабуть, це сталося якраз перед тим, як я підійшла до нього. Можливо, коли я йшла через площу.

У Гренландії у мене ніколи не псувалися зуби, та тепер у мене дванадцять пломб. Щороку додається нова. Я не хочу, щоб мені робили знеболювання. Я розробила стратегію, з якою я зустрічаю біль. Я роблю вдих животом і, прямо перед тим як бор проникає через емаль у зуб, думаю про те, що зараз зі мною роблять щось, що я повинна прийняти. Тим самим я стаю зацікавленим, а не просто поглиненим болем спостерігачем.

Я була в ландстингу, коли партія «Сіумут» висунула пропозицію, щоб запланований відхід американських і данських збройних сил з Гренландії супроводжувався створенням гренландської армії. Але так вони її, звичайно ж, не називали.

«Децентралізована берегова служба», говорили вони, укомплектована спершу тими гренландцями, які останні три роки служили сержантами у військово-морському флоті. І під командуванням кращих офіцерів, які повинні навчатися в Данії.

Я думала: не може бути, вони так не зроблять.

Пропозиція не пройшла. «Ми вважаємо результати голосування несподіваними, — говорив Юліус Хеґ, зовнішньополітичний представник партії „Сіумут“, — зважаючи на те, що комісія безпеки ландстингу рекомендувала створити берегову службу і створила підготовчу робочу групу, котра складалася з представників Данського військово-морського флоту, гренландської поліції, патруля „Сиріус“, Льодової служби та інших фахівців».

Інших фахівців. Найважливіше завжди мовиться під кінець. Ніби мимохідь. Як додаток до контракту. На берегах.

Співробітниками служби безпеки на «Ґрінленд Стар» були гренландці. Тільки зараз я згадую це, тепер, коли ми вже давно відпливли від платформи. Те, що стало буденним, ми не помічаємо. Стало буденним бачити озброєних гренландців у формі. Війна стала для нас буденною справою.

І для мене. Все, що в мене залишилося, — це моя здатність дистанціюватися.