Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я беру його сигару і кидаю її у відро. Вона гасне з тихим шипінням.

— Я прибираю, — кажу я.

— Чому він узяв тебе на борт, Смілло?

Я не відповідаю. Я не знаю, що йому сказати.

Тільки коли двері машинного відділення за мною зачиняються, я розумію, яким дратівливим був шум. Тиша діє заспокійливо.

Верлен, боцман, стоїть на середньому майданчику сходів, прихилившись до стіни. Порівнявшись із ним, я мимоволі намагаюся повернутися до нього спиною.

— Заблукали?

З нагрудної кишені він дістає жменьку рису й підносить до рота. Він не упускає ні зернятка, і на руках його нічого не залишається, всі його рухи впевнені і відпрацьовані.

Мені, напевно, треба було б придумали яке-небудь виправдання, але ненавиджу, коли мене допитують.

— Просто збилася з дороги.

Піднявшись на кілька сходинок, я дещо згадую.

— Пане боцман, — додаю я. — Просто збилася з дороги, пане боцман.

Я б’ю по будильнику ребром долоні. Пролетівши, немов снаряд, через каюту, він вдаряється об вішак на дверях і падає на підлогу.

Я не можу змиритися з явищами, які розраховані на все життя. Довічні ув’язнення, шлюбні контракти, постійна робота до кінця життя. Спроби зафіксувати форми існування і позбавити їх від плину часу. Ще гірше з тим, що покликано бути вічним. Як, наприклад, мій будильник. Eternity clock. [27] Вічний годинник (англ.). Так вони його називали. Я витягнула його з приладової дошки другого місяцеходу NASA, після того як він геть зовсім вийшов з ладу на материковому льоду. Подібно до інших американців, він не зміг витримати 55-градусний мороз і вітер, що силою значно перевищував Бофортову шкалу.

Вони не помітили, що я взяла годинника. Я взяла його як сувенір і щоб довести, що у мене не ростуть безсмертники, — навіть американська космічна програма не протримається у мене і трьох тижнів.

На сьогодні він протримався вже десять років. Десять років, і при цьому на його долю не випадало нічого іншого, крім грубощів і поганих слів. Але до нього і в колишні часи ставилися високі вимоги. Говорили, що його можна засунути в полум’я паяльної лампи, або зварити в сірчаній кислоті, або занурити на дно Філіппінського жолоба, а він все одно, мов нічого й не було, показуватиме час. На мій погляд, це занадто провокаційне твердження. У Кваанааку нам здавалося, що наручний годинник гарний. Дехто з мисливців носив його як прикрасу. Але нам і на думку не спало б жити за ним.

Це я пояснювала Джилу, що сидить за стерном. (Сидячи в спостережній кабіні, я повідомляла, коли фірн [28] Щільний, зернистий сніг, що утворюється на льодовиках і сніжниках внаслідок тиску вище розташованих шарів, поверхневого танення і вторинного замерзання води, що просочилася в глибину. набуває надто темного або надто світлого відтінку, що означало, що він може не витримати нас і відкриється, і Земля поглине ідіотську п’ятнадцятитонну американську мрію про Місяць у виблискувану синім і зеленим тридцятиметрову тріщину, яка, звужуючись біля дна, стискає все падаюче в міцні обійми і тридцятиградусний мороз.) У Кваанааку нашим орієнтиром є погода, говорила я йому. Нашими орієнтирами є тварини. Любов. Смерть. А не механічні залізячки.

Мені було тоді трохи більше двадцяти. У цьому віці можна брехати — можна навіть брехати самому собі — з великим успіхом. Насправді, вже задовго до того часу, задовго до мого народження європейський час прийшов до Гренландії. Він прийшов разом з розкладом роботи крамниць Гренландської торгової компанії, встановленням термінів сплати боргів, церковними відправами і найманою роботою.

Я намагалася розбити годинник великим молотком. На молотку залишилися сліди. Тож тепер я здалася. Тепер я обмежуюся тим, що змітаю його на підлогу, де він незворушно електронно пищить, позбавляючи мене необхідності з’являтися на містку, не вмивши обличчя холодною водою і не підмалювавши трохи очі.

Зараз 2:30. Середина ночі в Північній Атлантиці. Близько 22-ї години з переговорного пристрою над ліжком, без будь-якого попередження, крім підморгування зеленої лампочки, лунає голос Лукаса — вторгнення в мій маленький простір.

— Ясперсен, о третій годині ранку ви повинні подати каву на місток.

Тільки торкнувшись підлоги, годинник видає звук. Я прокинулася сама по собі. Розбуджена відчуттям незвичної активності. Двадцяти чотирьох годин вистачило, щоб ритм «Кроноса» став моїм. На судні в морі ночами тихо. Звичайно ж, працює двигун, довгі високі хвилі б’ються об борт, і час від часу форштевень розбиває п’ятдесятитонну масу води у дрібний водяний пил. Але це звичайні звуки, а коли звуки повторюються регулярно, вони перетворюються на тишу. На містку змінюються вахтові, десь б’ють склянки. Але люди сплять.