Анна Хома - Терези

– Ні, Лешек розвідав…

Настала його черга кивати.

Ось зараз він отримає відповіді на всі питання, яких так давно прагнув, йому все здавалося, що після цього життя має піти як по маслу, що його фірма захопить фармацевтичний ринок і вийде у загальноукраїнські лідери, але…

На серці чомусь було нерадісно, фантазії щодо захмарних надприбутків здавалися тепер смішними, золотий тілець його душі весь покрився тріщинами, крізь які проступили прописні істини, про які він невиразно чув, але які не відігравали суттєвої ролі у його житті.

Чи бодай хтось у цілому світі готовий віддати за тебе життя, як один малий збирався зробити вчора заради цієї дівчини? Чи бодай хтось заплаче на твоєму похороні, як плакали за якимось мізерним начальником зміни, який нічого у житті не тямив?

Згадав свою сім’ю. Теперішню і ту, яка не відбулася…

Чи готовий він сам заради когось на подвиг? Вбити – так, а от померти…

Олександр сидів у своєму кабінеті поруч із винуватицею загибелі його сина і мовчав. Невеселим було його мовчання.

Олеся пам’ятала, як все було, так, наче це відбувалося вчора.

Навпроти сидів грізний шеф, до якого вона сама без примусу полізла у лігво й тепер тремтить і затинається на кожному слові, хоча могла сидіти собі тихенько у своїй кімнаті й не рипатися до кінця своїх днів.

Але тоді до кінця своїх днів їй доведеться втікати від мертвого Орка.

– Нас було п’ятеро спочатку… – почала вона і відчула, як страх кудись зник. Лише в одному місці своєї розповіді вона збиралася збрехати, і треба було зробити так, щоб чоловік навпроти – набундючений, сердитий, геть недобрий – не помітив цієї брехні. Треба було самій в неї повірити.

– Я не дуже хотіла їхати, бо мені треба було готуватися до вступних іспитів, але Лешек… тобто Олексій Лускувець, наполіг. Це він нас зібрав, а сам повернувся додому в той же день, йому зателефонували. Він тоді працював у цілодобовій аптеці, і змінниця попросила його вийти на ніч, бо в неї щось сталося… А ми залишилися.

Олександр слухав і бачив, ніби наяву, як «Шкода-Фабія» під’їжджає до турбази неподалік Славського.

Колись ця захована в гущавині лісу турбаза належала медичному інституту, а тепер здавалася в оренду шустрими ділками «своїм» і знайомим «своїх». Незадурно, звісно.

Виглядала вона трохи пошарпано, але там було все: і сауна, і передпокій з дубовим столом і каміном, і зала для святкувань, і окремі хатки з двомісними номерами, і навіть перед сауною штучне озерце зі східцями, які губилися під водою.

Довкола турбази – дротяна загорожа, тому дорога туди і звідти вела одна, нею можна було спуститися як до села, так і до залізничної станції. До останньої було від турбази три кілометри.

Олександр точно знав, як усе виглядає, бо побував там після смерті Ореста.

Розвідку на місцевості проводив…

З автомобіля висаджується п’ятеро туристів. Вони, як і годиться, привезли з собою достатньо «вогняної води», щоб залишитися там на кілька днів без потреби спускатися в село.

Повітря у Карпатах, як відомо, володіє неймовірно цілющими властивостями, які можна описати одним реченням: Скільки б не випив, все одно на ранок встаєш, як новенький.

Максим прокинувся і втупився у стелю. Стеля була лікарняною, біль – терпимим, а спогади роїлися, наче кусючі бджоли, у яких хтось відібрав їхній мед.

Спочатку на базу їх приїхало п’ятеро. Максим це добре пам’ятав. Він, Марта, Вітьок, Олеся і Олексій. Вони вирішили махнути в Карпати, погода стояла чудова, навчання добігало кінця, хтось із однокурсників порекомендував базу неподалік Славського.

Панакоту в останню мить не відпустили батьки, бо він практично провалив усі іспити і йому загрожувало перескладання на осінь.

Лешек побув тільки до вечора, його викликали на роботу, працював в аптеці переважно на нічних змінах, і хтось там прихворів.

І тільки на другий день відпочинку до них приєднався Орест…

Як виявилося на другий день, горілки вони взяли мало.

– Що робимо? Зганяємо до Славського? – запропонував Вітьок, однією рукою обіймаючи Марту за плечі, а другою – тримаючи шампур, з якого скрапував жир. Шматок шашлика ніяк не хотів добровільно впасти йому до рота. – Чи, мо, в село, за самогоном?

Вони всі ще в обід розсілися на диванчику в гуцульському стилі у вигляді літери П. Вітьок і Марта сіли по центру, Макс – на одному крилі дивана, а Олеся – на іншому, навпроти.