Анна Хома - Терези

Стояла біля зачинених Алісою дверей і дивилася просто йому в очі, наче зважуючи, що і як має казати.

Він коротко плеснув рукою по шкіряному підлокітнику.

– Бажано, щоб то не був жарт… Я трохи зайнятий, Костю, перетелефоную пізніше… Ну?

– То не жарт, – голос дівчина мала тремкий і хриплуватий, наче багато курила. І звісно, боялася його. Хто його тут не боявся?

– Прошу починати.

– Я боюся… що з Максом… тобто з Максимом Гнатишиним щось трапилося. Він не виходить на зв’язок і…

– І ти прийшла сюди?..

– Він сідав до вас у машину вчора вранці, біля мого будинку, я вас там бачила, а сьогодні не вийшов на роботу, я питала на прохідній…

– Ти мене в чомусь звинувачуєш? – Олександр примружив очі, дивуючись із того, як ця малявка влучила в ціль.

– Він мав для вас важливу інформацію. Як Олексій. Як я.

– І що з того?

– Олексія нема, я встигла промити шлунок, а що з Максом – не знаю…

– Лускувець сам собі вкоротив віку, а ти, як бачу, жива.

– Боюся… що страх на терезах переважить, уже переважив, і тому їх так важко зупинити…

– Ще мені доморощених пророчиць тут не вистачало! Алісо!

– Це я була причиною загибелі вашого сина.

– …Нікого сюди не впускай, Алісо. Нікого. Під страхом смертної кари. Дякую.

За це він і тримав стільки років свою секретарку. Вона дуже добре розуміла, коли шефа не можна турбувати ні за яких обставин. Особливо коли він як-от зараз стає раптом тихим і ввічливим.

– Добре, Олександре Вадимовичу.

– …Сідай. І не тягни більше, бо я за себе не ручаюся.

– Я довго спав?

Максим ворухнувся, але крапельниця і кардіоелектроди трохи обмежували свободу його дій. І ще – пов’язка на животі. І притуплений, але від того не менш неприємний біль.

– Нормально. Треба ж колись виспатися.

Тато сидів біля його ліжка в накинутому поверх костюма халаті й пильно дивився на нього. Наче вперше бачив.

– А де мама?

– Мама?

– Вона тут була, розказала, як мене знайшли. А ви не бачились іще? Вона прилетіла, тату!

Тато нахмурився.

– Прилітає. Сьогодні вночі. Дивно, що ти… ти ніколи про неї не згадував. Увесь цей рік.

– А Панакота? Його теж тут не було?

– Спокійно, синку, коли я прийшов, тут нікого не було. А я тут давненько.

– Я вже знаю! Тепер я знаю, хто винен. Тобто, винен я, але я знаю, хто все це заварив…

– Ляж, Максе, тобі не можна так різко рухатися. Шви розійдуться.

– Я заходив не з того входу, ти був правий! Вона не пила, розумієш? Не пила! Я тільки зараз згадав…

– Сестро, прошу зайти. Сестро!

– Психомоторне збудження. Так буває, зараз дамо сібазон…

– Я й не подумав, що вони могли об’єднатися. За нашими спинами, тату. Вони ж знайомі, але я не подумав…

– Усе нормально, завтра йому вже буде краще. Ви йдіть, ми почергуємо.

– Скажіть, сестро, а… а до нього точно ніхто не приходив сьогодні?

– Крім нас із вами тільки лікар. Тут реанімація, а не прохідний двір.

Тонка, прозора, аж зелена, його працівниця повела плечем, наче відмахуючись від якихось голосів, обережно сіла і сказала йому, своєму грізному шефові-самодуру:

– Спочатку скажіть, що з Максимом?

– Ти будеш мені висувати тут умови?!

Вона не здригнулася, не скочила з місця, не запищала, як більшість. Сиділа, заціпенівши і не зводячи з нього погляду.

– Я довго думала… Мені більше нема до кого звернутися. Тому я прийшла до вас. У ваших руках сила і влада, а в моїх – інформація про останній день життя вашого сина. Я думаю, це справедливий обмін.

Олександр хвилину сидів, не рухаючись, а тоді – грізний шеф-самодур – покірно поліз за смартфоном.

– Богдане Васильовичу, це знову я. Як там наш пацієнт?.. Гнатишин Максим? Потихеньку?.. Коли, ви кажете, його випишуть, бо хороших працівників зараз важко знайти, самі розумієте… За тиждень, якщо все буде добре… Дякую, звертайтеся по медикаменти в будь-який час, я недалеко від складу живу… Може, якось будете у нас… Ні, краще ви до нас…

Телефон замовк.

– Він у лікарні?

– Так, але все обійшлося.

– Вони і до нього добралися. Я, Лешек, а тепер Макс… Я от що думаю, усе це через поїздку до Славського. Вам Макс щось розповідав?

Олександр мовчки відклав телефон, послухав, як дафи стають під склад на розвантаження, як хтось у нетрях його фірми клацає несправним принтером, намагаючись його завести…

– Тебе звати Олександра, насправді…

Вона здивувалася, але кивнула.

– І ти знаєш, що Орест – мій син? То він розповів?