Джон Гришэм - Джон Ґрішем. Інформатор

Основна увага дісталась ФБР та офісу прокурора, а до Ради з судових правопорушень ніхто інтересу не виявляв. Маленька агенція пережила цей шторм, майже не привернувши до себе уваги. Часом Лейсі та Гейсмеру телефонували якісь репортери, але вони їх просто ігнорували. Як і решта громадян, вони стежили за перебігом подій, читаючи пресу та дивлячись новини, і дивувалися, скільки дезінформації поширюють ЗМІ. Для РСП справа була закрита. Головний злочинець сидів у в’язниці, чекаючи на покарання.

Рухатися далі було складно, особливо для Лейсі. Дівчина була емоційно пов’язана з цією справою, і їй було важко просто забути все і зайнятись іншим розслідуванням. Найгучніша справа за весь час її роботи в РСП завершена, але вона ще довгі місяці не виходитиме у неї з голови. Лейсі з Пачеко проводили багато часу разом і не могли говорити ні про що інше.

Через два тижні після арешту Макдовер і банди Дюбоса Лейсі поверталася додому після робочого дня. Вона саме виходила з автівки, коли побачила чоловіка, що сидів біля її дверей. Вочевидь, він її чекав. Лейсі зателефонувала Саймону, сусіду, і попросила глянути, хто там. Коли дівчина підійшла до своєї квартири, Саймон теж вийшов, щоб допомогти в разі необхідності.

На чоловікові були футболка поло і шорти кольору хакі, кепка насунута на чоло так, що майже прикривала його очі. Коротке волосся пофарбоване в чорний, як смола колір. Коли Лейсі наблизилась, чоловік усміхнувся і сказав:

— Ну, привіт!

То був Грег Маєрс.

Дівчина помахала Саймону, мовляв, усе гаразд, і вони зайшли у квартиру. Як тільки двері за нею зачинилися, Лейсі сказала:

— Я думала, ти мертвий.

Маєрс розсміявся й відповів:

— Я майже мертвий. І я випив би пива.

— Вип’ємо разом.

Взявши по пляшці пива, вони вмостилися за столом у кухні. Першою заговорила Лейсі:

— Гадаю, з Карлітою ти не бачився.

Грег знову розсміявся й відповів:

— Провів минулу ніч із нею. Вона в порядку. Дякую, що врятувала її.

— Дякуєш? Перестань, Маєрс, і розповідай.

— Що ти хочеш знати?

— Усе. Чому ти зникнув?

— Це довга історія.

— Я розумію, тож починай.

Маєрс був не проти поговорити і пролити світло на ті події. Він зробив довгий ковток із пляшки, витер рота долонею — незграбний жест, який Лейсі вже бачила, — і почав:

— Чому я зникнув? Причин було дві. По-перше, таким був мій план Б від самого початку. Я знав, що ФБР не захоче втручатися, і, як з’ясувалося, мав рацію. Якщо ж я зникну, тоді всі подумають, що Дюбос таки знайшов мене. Ще одне вбивство, моє, змусить ФБР іще раз усе зважити. Я не хотів, щоб федерали брали в цьому участь, але ми, усі ми, невдовзі зрозуміли, що без них ніяк. Я ж не помилився, хіба ні?

— Швидше за все, твоє зникнення, поза сумнівом, зацікавило їх, але на рішення не вплинуло.

— А що вплинуло?

— ДНК. У нас були зразки крові з місця аварії, які привели нас до водія вантажівки. Як тільки його особу було встановлено, у ФБР зрозуміли, що справу можна розкрити. Ці люди відчули, що справа буде гучною, і прибігли, розмахуючи зброєю. Це я кажу образно, звісно.

— Як ви дістали зразок крові?

— Розкажу потім. Ти сказав, що зникнути тебе спонукали дві причини.

— Так, і друга значно важливіша, ніж перша. Одного ранку я був на човні у Кі-Ларго, нікого не зачіпав, возився із двигуном, аж тут у мене в кишені завібрував телефон. Я дістав його, сказав «привіт» чи щось таке, і почув у відповідь: «Маєрс?» Спершу я подумав, що це Кулі, але потім засумнівався. Тоді я поклав слухавку і подзвонив Кулі з іншого телефону. Але він, як сам сказав, не намагався до мене додзвонитися. Я здогадався, що хтось підбирається до мене, і цей хтось — Бонн Дюбос. Тож я спустився вниз, видалив усе зайве на ноутбуку, набив кишені готівкою і сказав Карліті, що йду на берег купити трохи льоду. Прогулюючись берегом десь із півгодини, я пильно стежив за усім навколо, і врешті мені пощастило знайти місцевого хлопця, який погодився за плату відвезти мене до Хомстеда. Звідти я відплив до Маямі й заліг на дно. Небезпека була поряд, і я злякався не на жарт.

— Навіщо ж ти підставив Карліту?

Ще один довгий ковток із пляшки.

— Я знав, що їй не зроблять нічого поганого. Їй могли б погрожувати і залякувати, але все з нею було б добре. Це було ризиковано. Та мені довелося переконати її, Кулі, тебе і, можливо, ФБР що я просто став іще однією жертвою. Люди можуть бовкнути зайвого, навіть Карліта чи Кулі. Треба було, щоб вони дійсно не знали, де я.