Джон Гришэм - Острів Каміно

— Телефонуйте, — сказав Брюс і вийшов.

За п’ятнадцять хвилин грошові перекази надійшли на потрібний рахунок. Невдовзі по тому біля магазину зупинився той самий чорний «Мерседес», і Томас Кендрік забрав у Ґастона другий рукопис.

Третім за порядком публікації був «Ґетсбі», але Брюс вирішив приберегти його наостанок. Його статок зростав на очах, але він досі хвилювався щодо фінального етапу обміну. Наступна зустріч із Ноель відбулася в Люксембурзькому саду, де вона чекала на лавці в тіні в’яза, а поруч із нею лежав коричневий паперовий пакет із назвою пекарні, з якого задля переконливості стирчав краєчок багета. Брюс відламав його, закинув до рота і, почавши жувати, попрямував до Ґастонової крамниці. Він зайшов туди о 14:30, передав своєму другові пакет із залишками багета й рукописом «Ніч лагідна» і пішов назад.

Брюс вирішив трохи підстрахуватися й заплутати слід, тому третій переказ мав надійти на рахунок у філії Deutsche Bank у Цюриху, а звідти — на кодований рахунок у лондонському банку. Коли перекази було підтверджено, цифра, у яку оцінювався його статок, стала вже восьмизначною.

До крамниці знов під’їхав Кендрік і забрав третій рукопис. Доктор Джеффрі Браун, що чекав у своєму кабінеті, не тямив себе від щастя, бачачи, як колекція зростає.

Четвертий рукопис — «Останнього магната»,— захований у спортивній сумці Nike, Ноель привезла в польську книгарню на бульварі Сен-Жермен. Поки вона проглядала там полиці, Брюс забрав у неї сумку й за чотири хвилини дістався пішки до книгарні Шапеля.

Швейцарські банки закривалися о п’ятій. За кілька хвилин до четвертої Ґастон подзвонив Томасові Кендріку й повідомив, що виникли деякі ускладнення. За «Ґетсбі» його знайомий хотів отримати гроші авансом. Кендрік зберіг витримку, але заявив, що це неприйнятно: угоду було вже укладено, і досі обидві сторони неухильно виконували взяті на себе зобов’язання.

— Це, звісно, так,— увічливо погодився пан Шапель.— Проте мій знайомий побоюється, що, отримавши останній рукопис, ваша сторона може вирішити його не оплачувати.

— А що, як ми зробимо платіж, а він вирішить лишити рукопис у себе?— поцікавився Кендрік.

— Думаю, вам доведеться піти на цей ризик,— відповів Ґастон.— На інше він не згоден.

Кендрік глибоко зітхнув і поглянув на спотворене жахом обличчя доктора Брауна.

— Я вам передзвоню за п’ятнадцять хвилин,— сказав він Ґастонові.

Доктор Браун вже телефонував у Принстон, де президент Карлайл усі останні п’ять годин не вставав з-за свого стола. Обговорювати насправді було нічого. Принстону «Ґетсбі» був потрібен набагато більше, ніж злочинцеві чергові чотири мільйони. Вони мусили ризикнути.

Кендрік зателефонував Шапелю й передав йому новини. Коли о 16:45 було підтверджено останній банківський переказ, Шапель подзвонив Кендрікові й повідомив, що сидить у таксі біля його офісної будівлі на авеню Монтень із рукописом «Ґетсбі» в руках.

Кендрік кулею вилетів із кабінету, а за ним щодуху кинулися доктор Браун і його колега. Похапцем збігши вниз широкими сходами, вони проскочили повз налякану секретарку у приймальні, і вибігли на вулицю, де побачили, як Ґастон виходить із таксі. Він передав їм товстий портфель і повідомив, що всередині— весь рукопис «Ґетсбі», за винятком першої сторінки третього розділу.

Метрів за сорок звідти стояв, спершись на дерево, Брюс Кейбл і спостерігав за цією сценою, щиро усміхаючись.

За ніч у кампусі випало двадцять сантиметрів снігу, і, коли розвиднілося, там уже працювали команди прибиральників, розчищаючи лопатами й снігоприбиральними машинами доріжки й ґанки, аби стало можливо продовжити заняття. Студенти в чоботах і теплих куртках старалися якомога швидше дістатися з однієї аудиторії до іншої: температура опустилася майже до мінус десяти за Цельсієм, а до того ж повівав кусючий вітер.

Згідно з розкладом, який він знайшов в інтернеті, вона мала бути в аудиторії Квіґлі-холу, де проводила заняття з літературної творчості. Він дістався до будівлі, знайшов аудиторію, а тоді посидів і погрівся у вестибюлі другого поверху до 10:45. Потім вийшов на вулицю й став ходити туди-сюди доріжкою біля будівлі, удаючи, що розмовляє по мобільнику, аби не привернути зайвої уваги. Утім, на вулиці було надто холодно, щоб ним хтось зацікавився. Закутаний у теплий одяг, він нічим не відрізнявся від звичайних студентів. Вона вийшла з парадних дверей і попрямувала в інший бік від нього разом із купкою студентів, яка ставала дедалі більшою в міру того, як інші будівлі порожніли після закінчення занять. Він пішов за нею й побачив, що її супроводжує молодик із рюкзаком. Кілька разів звернувши, вони, вочевидь, попрямували до Стріпу — ряду магазинів, кафе й барів неподалік від кампусу Університету Південного Іллінойсу. Вони перейшли вулицю, і її супутник підтримав її за лікоть, ніби хотів їй допомогти, але потім відпустив, коли вони пішли швидше.