Джон Гришэм - Острів Каміно

Його зустріла секретарка й провела в кабінет президента Карлайла, який теж стояв, чекаючи на нього. Доктору Браунові швидко відрекомендували штатного юриста університету, Річарда Фарлі, а також — Томаса Кендріка. Атмосфера в кабінеті була пронизана напругою — принаймні для Брауна.

Карлайл запросив усіх сісти за невеликий стіл для переговорів і звернувся до Брауна:

— Вибачте, що викликали вас без завчасного повідомлення, але ми отримали дещо, що треба перевірити. Учора в Парижі панові Кендріку передали один аркуш паперу, який має бути першою сторінкою третього розділу оригінального рукопису Френсіса Скотта Фіцджеральда «Великий Ґетсбі». Погляньте.

Він підсунув до себе папку й відкрив її. Браун подивився на сторінку й ахнув. Він обережно торкнувся верхнього правого кута аркуша, а тоді закрив обличчя руками.

За дві години по тому президент Карлайл скликав другу нараду за тим самим столом. Доктора Брауна відпустили, і на його місці сиділа тепер Елейн Шелбі, а поруч із нею — Джек Ленс, її клієнт і гендиректор страхової компанії, якій загрожувала втрата двадцяти п’яти мільйонів. Елейн ще не оговталася від провалу своєї блискучої операції з викриття Брюса Кейбла, але швидко пожвавішала, коли дізналась, що рукописи знову вийшли на поверхню. Елейн було відомо, що Кейбл зараз не на острові Каміно, але вона не знала, що той у Франції. ФБР знали, що він прилетів до Ніцци, проте не стали там за ним стежити й не ділилися цією інформацією з Елейн.

Томас Кендрік і Річард Фарлі сиділи навпроти Елейн і Ленса. Президент Карлайл простягнув папку й сказав: — Ми отримали це вчора в Парижі. Це один аркуш із рукопису «Ґетсбі», і ми переконалися, що він справжній.

Елейн відкрила папку й поглянула на аркуш, потім те саме зробив Ленс, але обоє промовчали. Кендрік розповів про зустріч із Ґастоном Шапелем і повідомив умови угоди. Коли він закінчив, слово знов узяв Карлайл:

— Ясна річ, що наше головне завдання — отримати рукописи. Піймати ділка, звісно, було б непогано, але зараз це не так важливо.

— Отже, ФБР не залучаємо?— уточнила Елейн.

— З правової точки зору ми цього робити не зобов’язані,— відповів Фарлі.— Приватні угоди ніхто не забороняв. Утім ми б хотіли почути, що з цього приводу думаєте ви, адже ви набагато краще знайомі з ФБР.

Трохи відсунувши папку, Елейн подумала над відповіддю, а тоді повільно заговорила, ретельно підбираючи слова:

— Я позавчора розмовляла з Ламаром Бредшоу. Троє людей, які викрали рукописи, перебувають під вартою, і один із них пішов на угоду. Двох інших спільників так і не знайшли, але ФБР має їхні імена, і пошук триває. Для ФБР важливо насамперед те, що злочин уже розкрито. Від «приватної угоди» вони не були б у захваті, але поставилися б до неї з розумінням. Насправді вони лише зітхнуть із полегшенням, якщо рукописи повернуться в Принстон.

— Вам уже доводилось робити щось подібне? — запитав Карлайл.

— Авжеж, і не раз. Викуп сплачують таємно, і товар повертається на своє місце. Усі щасливі, особливо власник — та й ділок, мабуть, теж.

— Я не знаю,— завагався Карлайл.— У нас завжди були дуже хороші стосунки з ФБР. Мені здається, що було б неправильно викинути їх зі справи на цьому етапі.

— Але юрисдикція ФБР не поширюється на Францію,— зазначила Елейн.— Їм доведеться залучити французьку поліцію, а тоді ми втратимо контроль. Буде задіяно багатьох людей, і нічим хорошим це не закінчиться. Варто лише припуститися якоїсь маленької помилки — а від цього ніхто не застрахований,— і рукописи зникнуть назавжди.

— А якщо ми добудемо рукописи, то що робитиме ФБР, коли все закінчиться?— поцікавився Фарлі.

Вона посміхнулася й відповіла:

— Я добре знаю Ламара Бредшоу. Якщо рукописи надійно зберігатимуться у вашій бібліотеці, а злодії сидітимуть у в’язниці, він буде цілком задоволений. Він не закриватиме справу ще кілька місяців, і, можливо, злочинець усе-таки десь схибить, але, швидше за все, ми з Бредшоу незабаром зустрінемося випити десь у Вашингтоні й посміємося, згадуючи цю справу.

Карлайл подивився на Фарлі й Кендріка й нарешті промовив:

— Гаразд. Діятимемо без ФБР. А тепер делікатне питання — гроші. Пане Пенс?

Генеральний директор прочистив горло й сказав:

— Ну, ми влипли на двадцять п’ять мільйонів, але це в разі повної втрати рукописів. Схоже, справа йде до чогось іншого.

— Авжеж,— із посмішкою погодився Карлайл.— Якщо ділок має всі п’ять рукописів, то підрахунки прості. Скільки ви готові заплатити з двадцяти мільйонів?