Джон Гришэм - Острів Каміно

З Кендріка ніби водою змило бундючність, властиву професіоналам, чий час коштує тисячу доларів на годину. Він відкрив рота, а очі його округлилися, ніби йому дали під дих.

— Я лише посередник, як і ви,— продовжив Шапель.— Нам потрібна ваша допомога.

Панові Кендріку не хотілося брати на себе ще одне завдання, особливо таке, яке не оплачувалося й забирало купу часу, однак відхилити пропозицію взяти участь у такій приголомшливій угоді було просто неможливо. Якщо цей хлопець каже правду, то він, Кендрік, може зіграти життєво важливу роль в отриманні призу, який його улюблений університет цінує понад усе. Прочистивши горло, він запитав:

— Наскільки розумію, з рукописами все гаразд, і всі вони зараз в однієї людини?

— Авжеж.

Кендрік посміхнувся, проте в голові його шалено крутилися думки.

— І де має відбутися обмін?

— Тут, у Парижі. Обмін буде ретельно сплановано, і треба буде строго виконувати всі вказівки. Звісно, пане Кендріку, ми маємо справу зі злочинцем, який володіє безцінними коштовностями й не хоче попастися. Він дуже розумний і розважливий, і через найменшу помилку чи необачність, через найменший натяк на щось неладне рукописи можуть зникнути назавжди. У Принстона є лише цей єдиний шанс повернути свої рукописи. Звертатися до поліції було б фатальною помилкою.

— Я не впевнений, що у Принстоні захочуть діяти без ФБР. Утім, ясна річ, точно цього знати я не можу.

— Тоді не буде жодної угоди, і крапка. Принстон більше ніколи їх не побачить.

Кендрік підвівся й заправив сорочку з тонкої тканини глибше у зшиті на замовлення штани, а тоді підійшов до вікна, визирнув невідомо на що й нарешті запитав:

— І яка ціна?

— Дуже висока.

— Це зрозуміло. Але мені потрібна якась орієнтовна цифра.

— Чотири мільйони доларів за кожен рукопис — і ця ціна не підлягає обговоренню.

Кендріка, як професіонала, що працював із судовими позовами на мільярди, сума викупу аж ніяк не приголомшила — і Принстон вона теж не відлякає. Він сумнівався, що університет мав такі кошти для непередбачених витрат, проте в активі Принстона було двадцять п’ять мільярдів доларів пожертв і тисячі багатих випускників.

Кендрік відійшов від вікна й промовив:

— Мені, звісно, треба зробити кілька дзвінків. Коли зустрінемося знову?

Шапель підвівся й відповів:

— Завтра. І хочу ще раз вас попередити, пане Кендріку, що будь-яке втручання поліції — французької чи американської — матиме катастрофічні наслідки.

— Я розумію. Дякую, що звернулись до мене, пане Шапелю.

Вони потиснули один одному руки й попрощались.

О десятій ранку наступного дня перед Люксембурзьким палацом на вулиці Вожирар зупинився чорний седан «Мерседес». Із заднього сидіння виліз Томас Кендрік і попрямував тротуаром до знаменитого саду. Він увійшов у нього через ковані залізні ворота і, змішавшись із натовпом відвідувачів, дістався до озера, навколо якого сиділи, читаючи й засмагаючи на ранковому сонці, сотні парижан і туристів. Діти ганяли по воді іграшкові катери. На низькій кам’яній стінці навколо озера сиділи й милувалися молоді парочки. Навколо снували бігуни, балакаючи між собою й сміючись. Біля пам’ятника Делакруа до Кендріка підійшов, не вітаючись, Ґастон Шапель із портфелем в руці, і вони разом попрямували далі широкими доріжками, віддаляючись від озера.

— За мною стежать? — запитав Кендрік.

— Так, тут є люди. Той, у кого зараз рукописи, має спільників. А за мною стежать?

— Ні. Можете не сумніватися.

— Добре. Наскільки я розумію, ваші переговори пройшли успішно?

— Я за дві години вилітаю в США й завтра зустрінуся з людьми в Принстоні. Вони розуміють правила. Ви, мабуть, знаєте, пане Шапель, що вони хотіли б побачити якийсь доказ того, що рукописи справді у вашого знайомого.

Шапель, не сповільнюючи крок, витяг із портфеля папку.

— Це має їх переконати,— промовив він.

Кендрік узяв папку.

— А можна спитати, що тут?

Шапель, посміхнувшись, відповів:

— Перша сторінка третьої глави «Великого Ґетсбі». Наскільки я можу судити, це оригінал.

— Боже!— пробурмотів Кендрік, зупинившись мов укопаний.

Доктор Джеффрі Браун майже бігом пронісся кампусом Принстона й похапцем піднявся сходами Нассау-Холу — будівлі адміністрації. Він обіймав посаду директора Відділу рукописів Бібліотеки Файрстоуна, але ледве пам’ятав, коли останнього разу був у кабінеті президента. А на зустріч, названу «терміновою», його вже точно ніхто ніколи не запрошував. Його робота ніколи не була такою захопливою.