Джон Гришэм - Фірма

— Доброго ранку!

Мітч прожогом відвернувся від вікна й витріщився на гостя.

— Ви мене налякали, — сказав він, глибоко зітхнувши.

— Перепрошую. Я — Натан Лок. Ми, мабуть, ще не знайомі.

— Моє ім’я Мітч Мак-Дір, я новий співробітник.

Вони обмінялися рукостисканнями.

— Так, я знаю. Шкода, що ми з вами раніше не зустрілися. Я був зайнятий, коли ви приїжджали. Здається, я бачив вас на похороні у понеділок.

Мітч згідливо кивнув. Він був певен, що Натан Лок і разу до нього не підходив ближче ніж на дев’яносто метрів, інакше б він його запам’ятав. Особливо його очі — холодні чорні очиці, оточені сіточкою чорних зморщок. Очі виразні. Незабутні. Біле волосся на маківці поріділо. Над вухами трохи густіше, і його колір дуже контрастував із кольором шкіри. Як заговорив, очі звузилися, а зіниці хижо зблиснули. Недобрі очі. Всевидячі очі.

— Можливо й так, — промовив Мітч, заскочений зненацька цим найзліснішим обличчям зі всіх будь-коли бачених у житті.

— А ви — рання пташка.

— Так, сер.

— Ну, те, що ви з нами — це добре.

По цих словах той відхилився від дверей і зник.

Мітч визирнув у коридор і зачинив двері. Він подумав, що Лока недаремно тримають на четвертому поверсі, подалі від людей. Тепер було зрозуміло, чому він не зустрівся з Натаном Локом перед тим, як підписувати з фірмою договір: він міг і передумати. Видно, його ховали від претендентів на посаду. Від такої диявольської подоби залишається лиховісне передчуття.

«То все очі, — сам собі повторяв Мітч, примощуючи ноги на столі й відпиваючи каву, — то все його очі».

Як він і передбачав, о восьмій тридцять з’явилася в офісі Ніна і принесла перекусити. Запропонувала пончиків, і він узяв парочку. А вона запитала, чи варто їй з собою надалі приносити вранці щось попоїсти, й він відповів, що з її боку це було б дуже люб’язно.

— А то що? — поцікавилася секретарка, вказуючи на гори папок і документів на столі.

— Ось це і є наша сьогоднішня робота. Треба навести лад у паперах.

— Ви нічого не диктуватимете?

— Поки що ні. За кілька хвилин я маю зустріч із Ейвері. Треба хоч якось розібрати цей безлад.

— Просто захоплююче, — сказала вона, прямуючи до автомата з кавою.

Ейвері Толлар чекав на нього з пухкою папкою в руках, яку одразу і вручив Мітчеві.

— Це справа Кеппса. Точніше, тільки частина. Нашого клієнта звати Сонні Кеппс. Тепер він проживає у Г’юстоні, а сам з Арканзасу. Він коштує близько тридцяти мільйонів і міцно тримає в руках кожну копійку. Перед смертю батько йому залишив у спадок кілька старих барж, а на сьогодні він уже власник найбільшої вантажоперевізної компанії на річці Міссісіпі. І тепер у нього є кораблі, чи, як він їх називає, човни, по всьому світу. Ми ведемо вісімдесят відсотків його бізнесу, все, крім судочинства. На сьогодні він зібрався заснувати ще одне товариство з обмеженою відповідальністю для закупки цілої флотилії танкерів у родини одного китайця, який помер в Гонконзі. Зазвичай Кеппс стає директором компанії і залучає в компанію ще двадцять п’ять партнерів для поділу ризиків і об’єднання ресурсів. Це дільце коштує шістдесят п’ять мільйонів. Я для нього вже організував декілька таких товариств; усі були різними, всі хитромудрими. І ще з ним дуже важко мати справу. Він — перфекціоніст і гадає, що знає більше за мене. Тобі не доведеться з ним розмовляти. Та з ним фактично лишень я веду розмови. У цій папці частина документів його останньої компанії. Тут ти знайдеш загальну ділову записку, угоду про створення товариства, протоколи про наміри, декларації й сам договір про створення командитного товариства. Вчитуйся в кожне слово. Я хочу, щоб ти підготував попередній варіант нової угоди.

Папка враз стала ніби важчою в руках. Може, пів на шосту не досить рано?

А Толлар вів далі.

— У нашому розпорядженні сорок днів, і на думку Кеппса, ми вже відстаємо. З цими ось матеріалами працював Марті Козінскі, і коли я перегляну ще цю папку, то теж її тобі передам. Запитання є?

— Якусь додаткову інформацію шукати?

— Тут переважно свіжі дані, але треба буде дещо обновити. Минулого року Кеппс заробив близько дев’яти мільйонів, а податків сплатив мізерію. Він вважає, що не мусить їх сплачувати, і спитає з мене за кожні десять центів, які йдуть державі. Звісно, що все робиться ніби законно, та мушу визнати, така робота дуже нервова. На кону мільйонні інвестиції і економія податкових видатків. Оборудку будуть скрупульозно розбирати у верхах, підключаться уряди щонайменше трьох держав. Тож пильнуй.