Джон Гришэм - Адвокат негідників

— Маєш стомлений вигляд, — каже вона без крихти співчуття. Вона також має ознаки втоми, і все ж для своїх тридцяти дев’яти вона неймовірна вродливиця. Щоразу, як бачу її, згадую, чому я так сильно в неї закохався.

— Дякую, а ти маєш чудовий вигляд, як завжди.

— Дякую.

— Минуло тільки десять днів, а ми вже геть знесиліли.

— І як успіхи? — цікавиться вона.

— Поки що ніяк, — вона в загальних рисах знає про справу Ґарді й про слухання, і вона знає мене. Якщо я вірю, що малий не винен, то їй цього достатньо. Але у неї є власні клієнти, через яких вона непокоїться і недосипає. Ми замовляємо напої: традиційний для п’ятничного вечора келих шардоне для неї та віскі сауер для мене.

Менш ніж за годину ми вип’ємо по два келихи, і цього вистачить на наступний місяць.

— Як Старчер? — питаю я.

Все ще сподіваюся, що колись зможу вимовляти ім’я свого сина, не ненавидячи його, та поки що цей день не настав. У його свідоцтві про народження я вказаний як батько, та мене не було поруч, коли він народився. Таким чином, ім’я визначала Джудіт. Воно більше скидається на прізвище, якщо взагалі годиться для використання.

— У нього все гаразд, — повідомляє вона самовдоволено, адже вона глибоко знає життя дитини, а я — ні. — Минулого тижня я бачилася з його вчителькою, і вона задоволена його успіхами. Вона каже, що він нормальний другокласник, який добре читає і насолоджується життям.

— Радий чути, — кажу я. «Нормальний» тут ключове слово, з огляду на нашу історію. Старчер не зростає нормально. Половину часу він проводить з Джудіт і її теперішньою партнеркою, а другу половину — з її батьками. Із пологового будинку вона забрала Старчера до помешкання, в якому жила із Ґвінет, жінкою, заради якої покинула мене. Наступні три роки вони намагалися офіційно всиновити Старчера, та я відчайдушно з ними боровся. Нічого не маю проти одностатевих пар, які всиновлюють дітей. Просто терпіти не міг Ґвінет. І я мав рацію. Невдовзі вони гучно розлучилися, а я з неабияким задоволенням спостерігав за цим здалеку.

Із часом усе стає складнішим. Приносять напої, ми не виголошуємо ввічливе «Будьмо» — марна трата часу. Ми просто негайно мусимо випити.

Я повідомляю неприємні новини:

— Наступного тижня до міста приїде моя мати, вона хоче побачити Старчера. Зрештою, це ж її єдиний онук.

— Знаю, — кидає вона. — Це твої вихідні. Можеш робити що хочеш.

— Правильно, але ти вмієш все ускладнювати. Я просто не хочу зайвих клопотів, ось і все.

— Твоя мати сама — суцільний клопіт.

Це щира правда, і я киваю. Джудіт і моя мати, м’яко кажучи, зненавиділи одна одну з самого початку. Настільки, що мама попередила, що викреслить мене із заповіту, якщо я одружуся із Джудіт. На той час я потай почав серйозно сумніватися в наших стосунках і нашому майбутньому, але спадок був моєю останньою надією. І хоч я сподівався, що мама доживе до ста років, її статки були чималими. Молодику з моїми прибутками потрібна мрія. Інша сюжетна лінія цієї сумної історії — те, що мама частенько використовує свій заповіт для шантажу власних дітей. Моя сестра вийшла заміж за республіканця — і її викреслили з заповіту. А через два роки республіканець, по-справжньому хороший хлопець, став батьком найпрекраснішої у світі онучки. Тепер мою сестру знову вписано в заповіт, принаймні ми так думаємо.

Хай там як, а я збирався розійтися із Джудіт, коли вона приголомшила новиною про свою вагітність. Я допускав своє батьківство, але питати про це напряму не став. Лише згодом я дізнався гірку правду — на той час вона вже зустрічалася із Ґвінет. Це стало для мене справжнім ударом. Упевнений — ознаки того, що моя мила кохана була справжньою лесбійкою, існували, та я не помічав жодної.

Ми побралися. Мама сповістила, що змінила заповіт і що я не отримаю жодного пенні. Ми жили разом час від часу п’ять жахливих місяців, залишалися формально одруженими ще п’ятнадцять і, щоб не з’їхати з глузду, розійшлися. Старчер з’явився приблизно в середині протистояння, жертвою якого став з самого народження, а ми відтоді дошкуляємо одне одному. Оцей ритуал зустрічання раз на місяць за келихом — це наша данина вимушеній ввічливості.

Думаю, зараз мене знову включено до маминого заповіту.

— І що бабуся планує робити з моєю дитиною? — питає вона. Вона ніколи не каже «наша» дитина. Вона ніколи не цуралася відпускати подібні невеликі примітивні шпильки. Вона безцеремонно сипле сіль на рани. Майже неможливо це ігнорувати, та я приноровився прикушувати язик. У мене шрами на язику.