Джон Гришэм - Адвокат негідників

У справі Ґарді таким моїм союзником став Джиммі Бресап. Ми його називаємо Слоном. Я ніколи з ним не бачився. Він діє через Напарника, і зустрічаються вони в доволі дивних місцях. Напарник каже, що йому близько шістдесяти, у нього довге поріділе сиве волосся, кепський одяг, гучна і лайлива мова, жорстка вдача і він небайдужий до випивки. «Я у старості?» — перепитав я. «Не зовсім», — отака стримана відповідь. При всій хвалькуватості і гучних словах Слон боїться надто зближуватися із захисниками Ґарді.

Слон каже, що Гувер зі своєю ватагою вже знають, що вони взяли не того хлопця, але вони так багато вклали, що не можуть зупинитися і визнати власні помилки. Каже, з найпершого дня ходили чутки про справжнього вбивцю.

П’ятниця, усі в судовій залі вже добряче стомилися. Я годину затято допитував прищавого миршавого шмаркача, який стверджує, що був на тому церковному служінні, коли Ґарді накликав демонів і все зіпсував. По правді, я бачив чимало фальшивих свідчень у суді, але це — найнікчемніше. Крім того, що воно неправдиве, воно ще й абсолютно не стосується справи. Жоден інший прокурор не вдавався б до такого. Жоден інший суддя не дозволив би такого. Нарешті Кауфман оголошує перерву на вихідні.

Ми з Ґарді зустрічаємося в кімнаті очікування, де він перевдягається у в’язничний комбінезон, поки я банально зичу йому гарних вихідних. Даю йому десять баксів на торговий автомат. Він каже, що завтра мама принесе йому лимонні тістечка, його улюблені. Часом охоронці їх пропускають, часом з’їдають самі. Ніколи не знаєш наперед. У середньому охоронці важать по триста фунтів, тож, думаю, без вкрадених ласощів їм не обійтись. Я кажу Ґарді, щоб на вихідних прийняв душ і вимив волосся.

— Пане Руд, якщо я знайду бритву, мене не стане, — каже він. І проводить вказівним пальцем по шиї.

— Не кажи такого, Ґарді.

Він вже говорив про це раніше, він не жартує. Хлопець не має заради чого жити і йому вистачає кебети, щоб знати, що буде далі. Дідько, та це й сліпому видно. Ми тиснемо один одному руки і я швидко спускаюся задніми сходами. Напарник і супровід зустрічають мене біля задніх дверей і проводять аж до мого автомобіля. Ще один безпечний вихід.

Вже за межами Міло я починаю дрімати і засинаю. За десять хвилин у мене вібрує телефон, я відповідаю. У супроводі патрульних ми повертаємось до мотелю, забираємо свої речі і виписуємось. Невдовзі ми вже самі прямуємо до Сіті.

— Бачився зі Слоном? — питаю в Напарника.

— Аякже. Сьогодні ж п’ятниця, а він, певно, по п’ятницях починає пити десь опівдні. Але тільки пиво, він на цьому наголосив. Тож я купив цілу упаковку — шість банок — і ми трохи покаталися. Нормально проїхалися, на схід, аж за місто виїхали. Він каже, Пілей — постійний клієнт.

— То ти вже випив пива? Може, я поведу?

— Тільке одне, бос. Сьорбав, поки не стало теплим. А Слон, до речі, випив своє холодним. Три.

— Ми віримо цьому типу?

— Я лише роблю свою роботу. З одного боку, йому можна довіряти, бо він прожив тут усе життя і всіх тут знає. З іншого, він такий гівнюк, що варто сумніватися в усьому, що він каже.

— Побачимо.

Я заплющую очі і провалююся в сон. Сон — це щось недосяжне посеред слухань у справі про тяжкий злочин, і я привчився засинати щоразу, як випадає нагода. Я викроїв десять хвилин на твердій лаві в порожній судовій залі під час обідньої перерви, а ще подрімав до третьої ранку у брудному мотельному номері. Часто, коли Напарник веде авто, я просто провалююсь у сон під розмірене гудіння двигуна. У якусь мить по дорозі до нашого звичного життя я відключаюсь.

Сьогодні третя п’ятниця місяця, тож у мене традиційне побачення, якщо випити разом по два келихи можна назвати справжнім побаченням. Це більше схоже на похід до стоматолога. Насправді ця жінка не пішла б на побачення зі мною навіть під дулом пістолета, і це почуття взаємне. Та у нас є минуле. Ми зустрічаємося в одному й тому ж барі, за тим само столиком, де вперше разом повечеряли, це було наче в попередньому житті. Ностальгія тут ні до чого, просто так зручно. Це корпоративний бар у центрі міста, нічим особливим не прикметний, але атмосфера тут непогана, а по вечорах п’ятниці тут достатньо жваво.

Джудіт Вітлі прибуває першою і займає столик. Я з’являюся за кілька хвилин, коли вона ось-ось роздратується. Вона ніколи нікуди не запізнюється і вважає спізнення проявом слабкості. На її думку, мені властиві чимало таких проявів. Вона також адвокат — так ми з нею познайомились.