Ирина Потанина - Білявки мого чоловіка:

Я заплющила очі, приготувалася вже бути зім'ятою на корж. Найбільше засмучувало, що вигляд після такої катастрофи і я, і «Форд» мали б огидний. Ніколи не хотіла такої смерті. Перетворитися на бридку калюжу й скалічити при цьому своє улюблене авто… Що може бути жахливіше?

Зважаючи на звук, щось змінилося. Я розплющила очі.

«Форд» уже зупинився й тепер різко дав задній хід. Я побігла за ним, розмахуючи руками та гукаючи щось незрозуміле: «Сюди! До мене! Швидше!» Суворо дотримуючись швидкості мого переміщення, авто обережно віддалялося. Я ображено зупинилась, взяла руки в боки.

— Знайшов час для ігор! — гукнула я Георгію.

— Ти що, після укусу оси занедужала й не відрізняєш своїх від чужих? — поцікавився Георгій у телефон. — Припини за мною гнатися з таким виглядом, начебто збираєшся шибки побити. Якщо заспокоїлася, то сідай у машину. І скажи цьому Лихогонові, щоб забирався. Більше він брудним справам не сприятиме, це я гарантую.

— Це не він! — закричала я так, начебто говорила не з телефоном, а зі справжнім Георгієм, який сидів у машині, — це ми сприяємо злочинцям! Марія — не Марія зовсім. Точніше Марія, та не та. Вона — студентка-заочниця Академії культури, яка працювала раніше в покійного Песова. Нічого спільного зі справжнім спадкоємцем не має. Лжекузен — її спільник і одногрупник. А справжній лжекузен, точніше, не кузен ніякий, а просто Песов Леонід Маркович, племінник Песова Роберта Альбертовича — якраз і є той, кого ти прийняв за алібі.

— Це я й без тебе знаю, — приголомшив мене Георгій. — А Лихогон — працює на них. Не здивуюся навіть, якщо все підлаштовано ним самим. Тільки ось у чому суть цього плану? Навіщо їм усе це? Перевірити є тільки один шанс — вдавати, що ми їм віримо. Замовниця просила викрасти заповіт з офісу Лихогона? Ось, будь ласка, викрав. Тепер подивлюся, що вона робитиме далі. Тоді відразу стане зрозуміло, для чого вони затіяли всю історію. Допетрала? Інакше тут не розібратися. Для нас влаштували чудовий спектакль. Давай додивимось його до кінця, гаразд? Заспокойся, будь ласка, і не заважай мені працювати. Усе зрозуміла? Тепер повертайся до них у машину, скажеш, мовляв, я відмовився вести переговори й поїхав, — тепер Георгій уже заспокоївся й просто давав суворі вказівки. — Заведеш їх кудись подалі. Я проберуся на дачу й вручу Марійці конверта. Подивимося, що вона з ним робитиме.

— Та послухай же! — я вже давно намагалася вибрати паузу, щоб увірватися в його промову. — Я знаю, що вона з ним робитиме. Лихогон не працює на лжекузена. Лихогон працює на Леоніда Песова.

— А я тобі про що? — не вгавав Жорик. — Жах! Ти нікого крім себе не чуєш. Лихогон працює на Леоніда, а Песов і наша Марійка — одна зграя. Щоб зрозуміти, чого вони хочуть, я збираюся вдавати, буцімто ні про що не підозрюю. Віддам Марійці заповіт і розгадаю нарешті, до чого було влаштовувати весь цей безглуздий спектакль. Не заради зйомок режисерського етюду, справді! Moже, щоб прибрати нашу агенцію з дороги Лихогона? Візьмуть зараз і обвинуватять мене в злодійстві. Ну, та на цей випадок у мене є запис Маріїних прохань викрасти її заповіт. І потім, Лихогон, звичайно, людина негарна, але до таких ницих методів конкурентної боротьби навряд чи опуститься…

— Жорочко, послухай же мене! — благала я. — Марія забере в тебе заповіт і помчить до найближчого нотаріуса, щоб дати йому хід.

— Тобто? Який хід? Що ти знову навигадувала? Будь ласка, заспокойся…

— Р-р-р-р-р!!! — загарчала я на всю околицю, і, здається, домоглася свого: Георгій замовк. — Знаєш що? Прочитай його! Мені ти все одно не повіриш. Візьми й прочитай його!

— Кого?

Я подумки порахувала до десяти.

— У тебе є викрадений із сейфа в Лихогона конверт. У конверті — оригінал.

— Великий?

— Хто?

— Оригінал? Ну, знаєш, звичайно кажуть: «Великий оригінал цей ваш товариш». Ось я й запитую, у конверті великий оригінал, чи так собі, пересічний тип, ні риба ні м'ясо, — Жорик говорив так, начебто вже прийняв рішення ні в чому мені не відмовляти. Вирішив, мовляв, із божевільною не сперечатися. Погоджувався, спокійно очікуючи моменту, щоб без завдання ще більших травм моїй психіці обірвати зв'язок і викликати по телефону лікарів. Я раптом зрозуміла, що навряд чи варто дивуватися з такого ставлення. Досить згадати, як я поводилася в момент останньої нашої зустрічі. Точніше поводилась так не сама я, а Глухий Виловлювальний Кут у моїй голові. Але Георгію цього, здається, не можна було пояснити. Крім того, я уявила, якою зараз він мене бачить. То з диким лементом кидалася під колеса, то гналася за «Фордом», розмахуючи кулаками, тепер галасую на все місто, забуваючи про динаміки в слухавці.