Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

Користь була хіба що від Спеца. Він оселив Льову в підпільному госпіталі, а крім того буквально зі швейної машинки «Зінгер», японських штампованих годинників і шматочка «замазочки» (так Спец ласкаво величав пластид) примудрився склепати магнітну міну. Але й другий замах на директора «Сибірського хутра» закінчився нічим. А коли готувалися до третього, наскочили люди Коржа.

У госпіталі Льова влаштувався на горішньому поверсі. Прямо під його вікном був високий сарай із плоским дахом, що стояв майже впритул до огорожі.

Коли на подвір’ї загриміли вибухи, Льова відразу збагнув, що прийшли по його душу. Він прихопив пістолет і, повиснувши на руках на підвіконні, зістрибнув на дах сараю.

Через десять хвилин Льова, накульгуючи, вибрався на тролейбусну зупинку. Повз нього, завиваючи сиренами, промчали три машини «Беркута».

Льова знову був один у чужому і ворожому місті. Його ворогами були менти, його ворогами були урки, його ворогами були всі. Після всього, що сталося, Льові аж ніяк не хотілося зустрічатися ні з Кийком, ні з Кентом. Але була одна людина, зустрічі з якою він не боявся, і зустрітися з котрою було необхідно.

Його звали Банкір. Він відав грошима, призначеними для оплати найрізноманітніших кримінальних послуг, працюючи відразу на кілька угрупувань. Банкір був вигідний усім.

Льова приїхав до Києва, маючи при собі лише вісімсот доларів. Розплачуючись з Кийком за «оренду» бійців, він не дав йому на руки ні копійки — просто написав коротку записку для Банкіра. Так працювала система — як у банку, тільки без печаток і відомостей.

У житті Банкіра була одна прикрість — капсули з ціаністим калієм, зашиті в коміри всіх його сорочок та піджаків. Що вдієш, він знав надто багато для простого смертного.

От до такої непростої людини прийшов Льова.

— Мені потрібен весь залишок мого рахунку, — тихо сказав він, щойно Банкір зачинив за ним двері.

— У тебе на рахунку нуль доларів нуль центів, — прогугнявів Банкір, не впускаючи його далі передпокою.

Льова остовпів.

— Ти що, суко? — просичав він. — У мене з пам’яттю все гаразд. П’ятдесят штук мінус десять буде сорок. Давай бабки, або я дзвоню хазяїну.

— Дзвони, — знизав плечима Банкір.

По цьому Льова збагнув, що вскочив у халепу. Отже, треба міняти гнів на милість.

— Вибач, братухо, — винувато усміхнувся він. — Мене годину тому мало не коцнули, то я трохи не в собі. Поясни, що сталося?

— Прийшли від Кийка. Сказали, що ти звів у яму двох його людей. За голову кожного з тебе зняли по двадцять тисяч. Усе.

Льові мало ноги не підкосилися. Він байдуже попрощався з Банкіром і почав неквапливо спускатися сходами.

Льова штовхнув двері під’їзду і ступив крок надвір. Мозок затопила хвиля багряного болю, і свідомість згасла.

Тихенько, щоб не розбудити Руслана, жінка підвелася з ліжка, накинула пеньюар і навшпиньках пройшла на кухню. Четверта година ранку. Поки Руслан не прокинувся, вона має приготувати сніданок із того, що залишилося в холодильнику, та прибрати після вчорашньої гулянки. А ще… а ще нарешті вирішити, як саме працювати з клієнтом.

Вона сіла на табуретку, налила собі томатного соку і втупилася у вікно…

…Отже, відмовитися вона не може. Просто так документів Руслан не віддасть. Без них вона з міста не втече.

Висновок один — клієнта доведеться вбити. Але як?

Необхідно зробити так, щоб клієнт сконав тоді, коли її не буде поряд.

Машинально орудуючи ложкою, занурена в міркування жінка приготувала собі розчинну каву і знову сіла на табуретку. Змії! Як вона могла забути про це захоплення клієнта!?

Каталог фірми «Серпент-сервіс», що його вчора бачила на журнальному столику в редакції «Української жінки»! З позначками, зробленими рукою клієнта! Вона ще дивувалася, розглядаючи фотографії — які огидні й дорогі гади! Тепер ці гади послужать їй!

Хвиля крижаної води, що обрушилася на голову, повернула Льову до тями. Він лежав на холодній і вогкій долівці. Зі стелі тьмяно поблискувала запилюжена лампочка. Над ним нависали двоє гевалів.

— Очухався фраєр, — сказав один з них.

— Ну то підніміть гостя дорогого.

Це вимовив третій, якого Льова не бачив. Але він упізнав голос, і його пройняв холодний піт.

Гевали підхопили Льову під руки і ривком підняли на ноги. Тепер він міг бачити ще двох. Один сидів на простому дерев’яному ослоні, другий стояв у нього за спиною. Це був Кийок.