Александр Медведев - Клуб зразкових чоловіків

— Де?

— Чортзна-де! Якщо вже літак спізнюється, то може і на три години спізнитися.

— Відверто кажучи, Руслане, я взагалі не розумію, що ми тут робимо, — з натиском сказала жінка. — Я знаю клієнта вже кілька років. За ті два тижні, що Риков був у від’їзді, він навряд чи змінився. Не розумію, навіщо мені на нього дивитися і навіщо ви привезли мене сюди?

— По-перше, не «ви», а «ти». Ми ж партнери! — весело поправив жінку Руслан. — А, по-друге, так захотів Іван Іванович. Він вважає, що тобі необхідно подивитися на клієнта здалеку. Щоб відчути дистанцію. Тобі буде легше працювати!

— Нехай, — здалася жінка, подумки проклинаючи дешевий психологізм Івана Івановича. — Ну тоді давай обговоримо подробиці майбутнього справи. Чи ти не уповноважений?

— Ображаєш! — Руслан роблено похнюпився. — Я — права рука боса і користуюся, як це пишуть, «необмеженою довірою».

— Де це «так пишуть»? — поцікавилася жінка.

— У мусорських протоколах… — Руслан заразливо розреготався.

Жінка не змогла стримати посмішки. Щось дитяче, невигадливе, привабливе було в манері Руслана вести ділові бесіди.

— Із грошима все зрозуміло?

— Іван Іванович обіцяв мені двадцять п’ять. Але я готова відняти певну суму на твою користь, якщо ти допоможеш мені з документами. Паспорт, права, свідоцтво про шлюб тощо…

— Допоможемо. Виходить, мінус три. Чи мінус п’ять. Залежить від кількості документів, — уклав Руслан. — А ти що, боїшся, що тебе вичислять?

— Тепер я в цьому майже не сумніваюся, — холоднокровно сказала жінка.

— Ну взагалі-то, так… На тобі ж три мокрі справи висить… — у його голосі не було ні подиву, ні осуду, ніби йшлося не про убивства, а про злісну несплату комунальних послуг. Це жінці теж сподобалося: їй були симпатичні мужні чоловіки. Вона ненавиділа святенництво. Жінка додала:

— А після того, як наш клієнт стане четвертим, вийти на мене стане питанням часу. Тому мені хотілося б мати ці документи якомога швидше, причому такі, які можна буде пред’являти в іноземних посольствах, на митниці без жодного ризику.

— За це я ручаюся. Вони будуть справжні. Розумієш, справжнісінькі! Спеціально для тебе, — Руслан змовницьки підморгнув жінці.

— А ще — алібі. Не думаю, що тобі й Іванові Івановичу буде вигідно, якщо мене загребуть за одну з попередніх справ. У разі чого, я продам вас із бебехами. Мене все одно змусять.

— Та напевно змусять. Але що ти хочеш цим сказати? — насторожився Руслан.

— Що вам незайве посприяти, аби у мене було алібі на момент усіх убивств, — зажадала жінка.

— Ач, яка шустра! Ну і яке тобі конкретно алібі? Просто, аби хтось сказав, що він з тобою курликав у ті дні, коли ти з клієнтами розбиралася?

— Щось таке. Але більш вірогідне і серйозне, ніж «курликав». Як мінімум, у мене має бути алібі на момент убивств свідка та клієнта.

— Немає нічого простішого, — відмахнувся Руслан. — Якщо треба від мусорів відмазати — я тебе відмажу. А мої люди що завгодно підтвердять. Що ти голою перед ними цілий вечір танцювала і вони з тебе очей не спускали в день убивства!

— Ні, голою — це мабуть занадто… — жінка припала до баночки з охолодженою кока-колою. — Але, у принципі, твоя ідея мені подобається.

Міні-холодильник у люкс-салоні «Шевроле» чудово прохолоджував напої. Спустошивши баночку, жінка відчула бадьорість. Працювати з Русланом було приємно і зовсім не нудно.

— Ну нарешті, — Руслан аж підскочив з радості. — Приїхав, дорогенький! А то я вже затурбувався, чи не сталося чого? Раптом його там у Японії вколошкали? Я чув, там теж мафія, і ще яка! Тільки не пам’ятаю, як називається…

— Якудза, — нагадала жінка.

— Та й на Алтаї теж, між іншим, мужики люті, — додав Руслан дещо замислено.

Вона відразу впізнала свого клієнта. Шляхетна постава, пружна хода, жести і міміка людини, впевненої в собі й у своїх силах. Двобортний піджак світло-кавового кольору, білі штани, легкі літні туфлі. Навколо метушаться охоронці. Сьомий біжить попереду з ноутбуком. Третій з похоронним обличчям пильно зиркає на всі боки. П’ятий несе дорожню сумку з натуральної шкіри. А де ж Другий? Де Четвертий? — насторожилася жінка.

На руці клієнта висіла Марина Солянська — колишня утриманка, а віднедавна законна дружина. Марина не літала з Риковим до Японії, а приїхала в аеропорт повиляти хвостом перед своїм грошовим мішком.

Ця Марина жінці ніколи не подобалася. Типова мисливиця за великими грошима. Тільки дуже дурна і наскрізь фальшива. Фальшивий голос, фальшиве обличчя, наштукатурене тонною косметики, фальшиві слова, фальшива освіченість і фальшиве кохання. Не встигла школу закінчити — і відразу на полювання.