Джон Гришэм - Бар Когут

Передсвітом Ґорді вибрався з ліжка, натягнув джинси, светр, шкарпетки та бавовняну куртку. Тримаючи в руці чоботи, він причаївся за дверима й прислухався. Він знав, що вони чатують у кімнаті, чекають на його наступний крок. Він трохи прочинив двері спальні й прислухався. Потім вийшов у кімнату, побачив їхні обриси на дивані та в кріслі, почув їхнє сопіння й тихенько підкрався до вхідних дверей. Посеред коридора він взувся і вийшов із будинку.

Зола прокинулася з першими променями сонця й сіла на дивані. Побачивши, що двері в спальню відчинені, вона скочила на ноги, увімкнула світло й зрозуміла, що Ґорді вдалося вислизнути.

— Його там нема! — гукнула вона Тоддові. — Він утік!

Тодд вибрався з крісла й пройшов повз неї у спальню — маленьку квадратну кімнату, заховатися в якій було неможливо. Він заглянув у шафу, подивився в туалеті й заволав:

— Чорт! Як так сталося?

— Він просто встав і пішов собі.

Вони недовірливо перезирнулися і побігли сповістити про це Марка.

Утрьох вони помчали вниз сходами та кинулися через вестибюль до задніх дверей. На стоянці, серед десятка машин, його маленької «мазди» не було. Зникла, як вони й побоювалися. Зола зателефонувала Ґорді. Звісно, він не відповів. Тоді вони повернулися, зачинили двері квартири, після чого пройшли три квартали до їдальні, де засіли за столиком, аби продумати план дій за чорною кавою.

— У цьому місті його так просто не знайти, — зауважив Марк.

— Особливо, якщо він не хоче бути знайденим,— докинув Тодд.

— Може, звернемось до поліції? — запропонувала Зола.

— І що ми їм скажемо? Наш друг зник і може завдати собі шкоди? Вони всі зараз заклопотані після ночі вбивств і зґвалтувань.

— А як щодо його батьків? — спитав Тодд. — Можливо, вони не в курсі, в якому він стані.

— Ні, — похитав головою Марк. — За таке Ґорді зненавидить нас довіку. Та й що вони можуть зробити? Вихопляться у велике місто та почнуть тут бігати й шукати?

— Згоден, але в Ґорді має бути лікар: або тут, або вдома. Лікар, який його знає, доглядає, виписує ліки, розуміє, що потрібно робити, коли він у поганому стані. Якщо ми розкажемо його батькам, вони принаймні повідомлять лікаря. Нехай ми його розлютимо, але йому нададуть потрібну допомогу.

— Маєш рацію, — погодилася Зола. — До речі, лікар десь тут. Ґорді відвідує його щомісяця.

— Знаєш, як звати?

— Ні. Я вже намагалася його знайти, але марно.

— Гаразд, — сказав Марк, — може, пізніше. А зараз ми мусимо знайти Ґорді.

Вони випили каву й прикинули, що шукати його містом неможливо. Підійшла офіціантка й запропонувала сніданок. Вони відмовились. Ніхто не мав апетиту.

— Маєш якісь ідеї? — спитав Марк у Золи.

— Ніяких, — похитала головою вона. — Минулого тижня він зникав двічі. Уперше сів на потяг до Нью-Йорка й пропадав три дні. Коли повернувся, майже нічого не розповів, сказав тільки, що напав на слід Гаспидяки. Думаю, він там із кимось зустрічався. Цілий день він тинявся по дому — майже весь час ми були разом. Він пиячив і багато спав. Потім я повернулася додому з роботи, але його й слід прочах. Два дні ніяких звісток. Це саме тоді він знайшов звільненого з Фоґґі-Боттому викладача.

— А ти знаєш, що він згодом робив? — спитав Тодд.

— Ні. Два дні тому він зачинився в себе й не хотів мене бачити. Мабуть, саме тоді він пересунув меблі та почав обліплювати стіну.

— А як багато ти знаєш про стан його здоров’я? — поцікавився Марк.

Вона зітхнула й завагалася:

— Це ж усе конфіденційна інформація, хлопці, розумієте? Я присягалася йому берегти таємницю.

— Годі тобі, Золо, ми всі тепер залучені, — заперечив Марк. — Авжеж, це конфіденційно.

Вона озирнулася навкруги, мовби хтось міг підслуховувати:

— Минулого вересня я знайшла його пігулки, і в нас відбулася розмова. Йому діагностували біполярку, коли він навчався в коледжі, але він нікому не казав, навіть Бренді. Згодом їй теж сказав, так що вона знає. Завдяки терапії та препаратам він зазвичай поводиться нормально.

— Я і не підозрював, — сказав Марк.

— Я теж, — озвався Тодд.

— Для біполярників це звична справа,— вела далі Зола,— перетнути межу, вважаючи, що ліки їм уже не потрібні. Вони добре почуваються, переконавши себе, що любісінько обійдуться без препаратів. І перестають їх вживати. Відтак усе повертається на кола свої, і вони часто вдаються до самолікування. Це й трапилося з Ґорді, хоча його гнітило й багато інших турбот: усі ці негаразди з юридичною школою, неможливістю працевлаштування, боргами, і, що гірше — він відчував, що його змушують одружитися. Йому було недобре ще на День подяки, але він робив усе, щоб це приховати.