Джон Гришэм - Бар Когут

Обережно, аби не здалося, що він хоч трохи зацікавлений найняти цього типа, Марк запитав:

— Ясно. І що йому світить?

Даррелл спритно підтягнув розкладний стілець і сів навпроти них. Не гаючи часу, перейшов до справи:

— Як його звати?

— Гордон Таннер.

— Що ж, у Таннера 0.11, отже, залишається небагато місця для маневру. Передусім ви маєте заплатити двісті баксів, аби його забрати. Зобов’язання особистої поруки. Його оформлятимуть приблизно годину, потім він вільний. Ще дві сотні — за визволення його машини. Вона на міському штрафмайданчику. Це забере десь півгодини. Йому призначать з’явитися до суду, швидше за все, наступного тижня. Ось тоді я і вступаю в справу. Мій гонорар — тисяча доларів готівкою.

— У нього заберуть права? — спитав Тодд.

— Звісно, ні, поки його не засуджено. На це піде місяць. Потім він може їх утратити на рік, заплатити штраф у розмірі п’ять тисяч доларів, але я можу дечому запобігти. Я справді вмію домовлятися, розумієте? Окрім того, йому світить п’ять днів ув’язнення, але й тут я можу задіяти магію. Підпишемо його на громадські роботи, і він залишиться на волі. Повірте мені, я знаю всі тонкощі системи. А ви самі десь навчаєтесь, працюєте?

— Так, — сказав Марк. — Ми студенти юридичної школи.

Він не хотів називати, якої саме.

— Джорджтаунської?

— Ні, — стиха промовив Тодд. — Фоґґі-Боттом.

— Моя школа, — посміхнувся Кромлі. — Закінчив дванадцять років тому.

Двері відчинилися і до залу увійшла ще одна пара стурбованих батьків. Кромлі подивився на них мов голодний собака. Коли він знову перевів погляд на трьох друзів, Тодд запитав:

— Цебто нам зараз треба мати чотири сотні готівкою?

— Ні, вам треба мати чотирнадцять сотень. Дві за поруку. Дві за машину. І штука мені.

— Гаразд, — сказала Зола.— Але наш друг, можливо, теж: має при собі якісь гроші. Як би нам довідатись, скільки в нього?

— Я можу це з’ясувати. Найміть мене просто зараз, і я візьмусь за роботу. Ваш друг потребує захисту, і я готовий його надати. Адже система покарання за КСС у цьому місті така, що просто розжує та виплюне вашого друга.

— Послухайте, — заговорила Зола. — Із нашим другом не все гаразд. Він, як би це мовити... Ну, в нього проблеми зі здоров’ям, а він не приймає призначені йому препарати. Ми мусимо відвезти його до лікаря.

Як же це сподобалось Дарреллу! Примруживши очі, він завдав останнього удару:

— Авжеж. Як тільки ми його визволимо, я подам клопотання щодо прискореного слухання. Знов-таки, я в тісних відносинах із суддями й можу пришвидшити всю процедуру. Але, звісно, за додаткову оплату. Нумо, не будемо затягувати.

— Добре, добре, — сказав Марк. — Дайте нам час обміркувати.

— У вас є мій номер, — нагадав Кромлі, скочивши на ноги. Він ковзнув геть і знайшов якогось поліціянта, з яким можна було теревенити, водночас оглядаючи присутніх у пошуках наступної жертви. Дивлячись на нього, Марк прошепотів:

— Ото й ми такими станемо десь за два роки.

— Зараза така, — процідив Тодд крізь зуби.

— У мене є 80 доларів, — сказала Зола. — Давайте скинемось.

— Я порожній, — насупившись, відповів Марк. — Якнайбільше тридцятка.

— Я теж, — промовив Тодд. — Але в мене є на рахунку, там вистачить. Я побіг шукати банкомат, а ви зачекайте тут.

— Добрий план.

Тодд похапцем вийшов із зали, до якої одночасно зайшло ще кілька людей. Марк із Золою спостерігали за тим, як Кромлі та інший адвокат обробляють натовп. У перервах перед нападом на чергову жертву Кромлі або теревенив із якимось поліціянтом, або з поважним виглядом телефонував. Було, він залишав зал, щоразу розмовляючи по телефону, ніби поспішав кудись у термінових юридичних справах. Але завжди повертався, і недарма.

— Таке ми в юридичній школі не вивчали, — зауважив Марк.

— У нього, мабуть, і власного кабінету немає,— сказала Зола.

— Жартуєш? Оце його кабінет.

ЧЕРЕЗ ДВІ ГОДИНИ, як вони прибули до Центральної тюрми, всі троє зрештою залишили її разом із Горді. Позаяк Зола не мала машини, а «Бронко» Марка глохнув у вуличних пробках, вони сіли в Тоддів хетчбек «кіа» та поїхали до міського штрафмайданчика в Анакостії, який був біля верфі. Горді сидів на задньому сидінні разом із Золою, мовчки й заплющивши очі. Утім, відбулася німа розмова й сказано було чимало. Маркові кортіло викласти карти на стіл, сказавши щось таке: «Слухай, Горді, ти хоч приблизно уявляєш, як керування в стані сп’яніння позначиться на твоїх і без того жалюгідних перспективах працевлаштування?». Або: «Розумієш, Горді, навіть якщо тобі вдасться скласти іспит, тебе все одно не приймуть до адвокатури через керування у стані сп’яніння».