Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Тут немає диявола, Мікаелю. Доведеться вдовольнитися тобою...

Я оволодів нею на вершині Людергорна, а може, то вона оволоділа мною.

Потім ми подалися до мене додому, зготували обід, випили по два келихи червоного вина, потеревенили трохи й лягли в ліжко. Ми знову полюбилися, уже спокійніше, без поспіху.

Вона залишилася на ніч.

Уранці я приготував сніданок. Доки порався, чув, як свистіла в трубах вода.

— Я голодна, як вовк, — сказала Геллє, заходячи в кухню з мокрим після душу волоссям. — Як не нагодуєш негайно, розбудиш у мені звіра.

— Сідай! Тут є все, чого забажає жінка з низьким рівнем цукру в крові. Яєчня. Шинка. Повидло. Грінки. Чай. Сік.

— Супер! — Геллє намазала маслом скибку хліба. — А кетчуп є?

— Кетчуп до яєчні? — недовірливо глянув я на неї.

— О, то ти один з них? Невже це означає, що наші стосунки не матимуть майбутнього?

— Ні-ні, все добре. Просто я не маю кетчупу... — я уважно глянув на Геллє й обережно запитав: — А у нас стосунки?

— Ну, не знаю... Принаймні не знатиму, доки не поїм...

Я заворожено дивився, як вона наминала канапку за канапкою.

— Витріщатися невиховано, Мікаелю!

— Неймовірно, скільки може в себе ввіпхати така тендітна жінка!

— Від любощів у мені прокидається апетит.

Потім ми пили каву в еркері. Вона сіла в фотель, такий ветхий, що давно просився на смітник, а я — в інший, з розхитаними пружинами й зачовганою до блиску оббивкою.

— Дуже гарний дім. Направду, — промовила вона, озираючись по кімнаті.

Я простежив за її поглядом. Денне світло безжально викрило наддерту шпалеру з давньою вогкою плямою, пилюку по кутках та опале листя якоїсь напівдохлої рослинки на підвіконні.

— Колись тут, справді, було гарно, але вже час, мабуть, підчепурити трохи, — сказав я.

— Можливо, але він має душу, шарм і особистість. Як і його господар... Це — найважливіше.

— Дякую, — засміявся я.

— А ось сад запущений!

— Не люблю копирсатися у землі.

— А я дуже люблю! — усміхнулася Геллє.

На мить мені майнула візія, якої раніше ніколи не мав, — уявилося майбутнє з доглянутими грядками. Майбутнє, у якому я був не сам. Геллє підтягнула під себе ноги, відкривши мені клаптик засмаглої голизни.

— Залишишся на вихідні? — запитав я.

Вона не відразу відповіла, глянула поглядом, якого я не зумів витлумачити.

— Хочеш, щоб я залишилася?

— Ніби так... Хочу.

— Ти небагато про мене знаєш, Мікаелю. По суті, нічого не знаєш.

— Ми ніколи не знаємо всього про інших людей і все ж потребуємо їх.

Геллє промовчала.

— Пригадуєш часи, коли ми були разом, колись? — запитала вона за якийсь час. — Я була шалено в тебе закохана й вірила, що це взаємно. А потім, одного вечора, випадково побачила тебе в місті. Ти сидів, обіймаючи іншу жінку...

Я занімів.

— Невже таке було? І тому ти пішла від мене? Чому ж нічого не сказала?

Геллє стенула плечима.

— Не знаю... Здалося, ніби тебе влаштовували поодинокі побачення, іноді секс, коли припече... Я ж хотіла більшого. Потім зустріла Кнута... Ніколи не мала сумнівів, чого хоче він.

— Цього разу все буде інакше. Обіцяю! Я став інакшим...

Барбара Бломберґ сиділа, стуливши докупи ноги й склавши руки на колінах. За великими окулярами поблискували сірі очі. Саме такою я запам’ятав її після презентації книжки Юсефа Мардала.

— Дякую, що погодилися мене прийняти, — сказала вона. — Ви ж дуже зайнята людина.

— Пусте! То я вдячний за неймовірно приємний і цікавий вечір!

— Рада, що вам сподобалося. Я веду курси творчого письма в тюрмі вже багато років. Ставлю собі за мету допомогти учасникам розкрити свій прихований потенціал, пізнати себе, але ніяк не зробити з них письменників. І все ж... Юсеф Мардал неординарна людина. Для мене було величезною втіхою відкрити в ньому талант, Я щаслива, що він дозволив мені його ушляхетнити.

— Розумію... Він дуже своєрідна особистість, — погодився я. — То чим можу допомогти, Барбаро? Ішлося про заповіт, чи не так?

Вона кивнула.

— Так, нічого особливого, гадаю, але хотіла б мати певність, що все буде зроблено добре.

— Звичайно. Ви маєте дітей?

— Ні, на жаль... Я не можу мати дітей. Може, це й на краще. Мені простіше самій, не знаю, чи була б доброю матір’ю.

Її пальці зраджували хвилювання, то спліталися, то розпліталися. Я звернув увагу, які вони незвично довгі.

— Прямі спадкоємці? — я розгорнув нотатника і почав записувати. — Ви одружена? Маєте співмешканця?