— Ти певен, що сам хочеш за це взятися, Мікаелю?
Ми розмовляли в її кабінеті. Вона сиділа за письмовим столом, а я схвильовано ходив туди й сюди.
— Чому ні?
— Чесно кажучи, ти якийсь маніакально збуджений. Знайшов спотворений труп жінки, у яку був закоханий, але поводишся так, ніби нічого не сталося. Може, тобі ліпше побути вдома? Я певна, без проблем роздобудеш собі лікарняний.
Я змусив себе сісти.
— І що доброго з цього вийде?
— Думаю, тобі потрібний перепочинок.
— Перепочинок у чотирьох стінах не поверне Геллє. Мені треба чимось зайняти думки, я повинен щось робити, щоб не думати про неї увесь час.
Сюнне я не переконав.
— Може, якраз навпаки — тобі треба думати про неї, а не втікати від думок.
Я витріщився на неї.
— Якщо мені спотребиться порада модного психолога, я куплю собі ілюстрований дамський журнал.
Сюнне ображено набурмосилася, похитала головою.
— Роби собі, як хочеш. Мікаелю. Ти завжди робиш те, що тобі заманеться. Та однаково не розумію, чому такий поспіх, чому його треба негайно звільняти з-під варти?
— Бо він невинний.
— Винний! Він зґвалтував Геллє Мьорк! Ти вже забув?
— Та ясно, не забув! Але не в цьому суть.
— А в чому?
— Він не винен у тому, за що його засудили. Юсеф Мардал не вбивав Барбари Бломберґ. Він відсидів пів року в тюрмі за вбивство, якого не скоював. Кожний день такого зволікання — насмішка з системи правосуддя.
— То система важливіша за Геллє Мьорк?
Ні, система не важливіша за Геллє, подумав я, але Геллє немає і ніколи вже не буде, а система — єдине, що мені зосталося.
— Вітаю, — сказала Ґабріеллє Соммер у слухавці телефону.
Я проігнорував її привітання і відразу перейшов до справи.
— Випустити Юсефа Мардала? Навіть мови бути не може! — сказала вона. Ти живеш у світі фантазій, Бренне!
— Ти мене не слухаєш, Ґабріеллє. Десь на волі ходить убивця, який убив і Барбару Бломберґ, і Геллє Мьорк. Порадься зі слідчими. Поговори з Ґюннаром Маркюссеном. Це все, про що я тебе прошу. Маєш час до завтрашнього ранку. Якщо до того часу його не відпустиш, я надішлю до суду клопотання про звільнення свого клієнта.
— Можеш уже починати його писати, — відрізала Ґабріеллє і кинула слухавку.
Я так і зробив. Яка різниця? Ґабріеллє Соммер однаково не передумає. Тієї миті, коли я дописав клопотання, до мого кабінету ввійшла Сюнне.
— Вибач, Мікаелю, за мої слова, я не мала такого говорити.
— Усе нормально, — відповів я. — Я теж останнім часом нестриманий.
— Нелегкі часи... Знаю, як тобі важко на душі.
— Усе добре, — повторив я. — Ось тільки...
— Що?
— Я боюся ночі, — зізнався я.
— Попросити в Дідріка ще пігулок?
— Якщо можна, був би радий... Доки мине перший біль.
— Я вимушена просити про слухання за зачиненими дверима, — сказала Ґабріеллє Соммер.
Сьогодні вона поводилася уже не так зверхньо, як два дні тому, однак мала дуже похмурий і зосереджений вигляд.
— Адвокате? — запитав суддя Нільсен втомленим голосом.
Не тому втомленим, що не виспався, він завжди так говорив. А ще він зазвичай сидів, стискаючи руками голову, ніби його мучив жахливий біль голови. На початках мені було його шкода, а потім звик.
Маленька судова зала була вщерть заповнена журналістами. Якось вони розкопали інформацію, що тут щось затівається. Як, уявлення не маю. Адвокатів часто звинувачують у зливі інформації пресі, іноді справедливо, але насправді набагато частіше чутки просочуються з поліції. Цього разу проговорився не я, наука не минула мені даром.
Я підвівся.
— Я проти «зачинених дверей» і протестую проти клопотання прокурора, — сказав я і виголосив свою традиційну промову про те, яку важливу суспільну функцію виконують медії, і що вони є головними гарантами справедливого судочинства.
— Двері зачиняються, — оголосив суддя, ніби кондуктор берґенського фунікулера, щойно я сів на місце.
У відповідь — колективний стогін розчарування і злості з лав преси.
Коли зала спорожніла, і залишилися лише ті, хто мав залишитися, суддя Нільсен обернувся до мене.
— Вашого клієнта не привезли, Бренне?
— Ні, ваша честь. Немає потреби, лише зайве витрачання коштів на доставлення до суду.
— Прокуроре?
— Погоджуюся з адвокатом, — сказала Ґабріеллє Соммер.
— Прекрасно! Надаю слово адвокатові Бренне для короткого обґрунтування, суддя потер очі, позіхнув. — І коли я кажу «коротко», то це коротко.
— Так, ваша честь, — погодився я. — З цим треба швидко закінчити. Як уже відомо суду, Юсеф Мардал засуджений за вбивство Барбари Бломберґ, вирок оскаржений в суді другої інстанції. За статтею 187 кримінального кодексу, Мардал підлягав подальшому триманню під вартою. Але сталося нове вбивство, і це дає підстави сумніватися у справедливості вироку. Жінка на ім’я Геллє Мьорк була знайдена у вівторок увечері мертвою у своєму будинку, її...
Читать дальше