Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

Двері відчинилися несподівано, і досередини ввійшов Юсеф Мардал. Я підвівся, подав руку. Його потиск був не такий міцний, як минулого разу.

— Що трапилося? — запитав я, коли він сів за маленький стіл.

— Це ти мусиш з’ясувати, — відповів він. — Мене арештували вчора ввечері.

Я вже здогадався, що він пробув у камері всю ніч. Від його тіла несло потом, очі почервоніли, обличчя бліде. Навряд чи йому пощастило виспатися.

— А сам як думаєш? — знову запитав я.

— Поліція терпіти мене не може. Завжди так було. Я не плазую перед ними, і вони від цього просто казяться.

— Думаю, є конкретніші підстави для твого арешту, ніж нелюбов поліцейських.

Юсеф похитав головою.

— Напевно, знайшли якесь лайно й можуть на мене його повісити. Для них нічого не мало б значення, навіть якби я здобув Нобелівську премію з літератури, бо маю «послужний список», і цього достатньо. Я потенційна здобич...

Я підвівся, натиснув ґудзик дзвінка біля дверей, щоб викликати вартового.

— Я з’ясую, хто слідчий і поговорю з ним. Май на увазі, невдовзі обов’язково відбудеться допит. Тоді все й знатимемо.

— Ти будеш на допиті? — у його голосі вчувалася ледь вловна нотка, тріщина в досі бездоганному фасаді.

— Неодмінно, — сказав я. — Буду.

Більше розмовляти не було про що, ми мовчки чекали, доки хтось прийде й відчинить двері. Чекали довго, але в цьому підземеллі всі на щось чекають.

— Наскільки добре ви знали Барбару Бломберґ? — запитав інспектор Ґюннар Маркюссен і відразу випустив шило з мішка.

Я майже не сумнівався, що йтиметься про Барбару, ще від дзвінка з СІЗО, і цілком впевнився у своїх здогадах, коли почув, що допит вестиме Маркюссен. Внутрішній ритм усередині мене змінився. Знати — це щось зовсім інше, ніж здогадуватися.

Гадаю, Юсеф Мардал відчував щось подібне, бо хоч мав незворушний вираз обличчя, ураз підтягнувся.

— Барбара? До чого тут Барбара?

— Просто відповідайте на запитання.

— Я був з нею знайомий.

— Де ви познайомилися?

— У тюрмі. Вона вела курс творчого письма для ув’язнених.

— І ви на нього записалися.

То була констатація, а не запитання, тож Юсеф Мардал промовчав.

— Тоді вперше зустрілися? — запитав Маркюссен, витримавши кількасекундну паузу.

— Мабуть, так...

— Ви не знаєте точно?

— Та ні, я цілком певний, тоді ми бачилися вперше.

Так тривало якийсь час — вишпортування найдрібніших деталей навколо стосунків Юсефа Мардала й Барбари Бломберґ.

— Але ви підтримували з нею контакт і після звільнення, так?

— Так.

— Навіщо? Курс уже ж закінчився...

Юсеф важко зітхнув, ніби розмовляв з малою дитиною або несусвітнім тугодумом.

— Бо я маю, що сказати. Бо я маю талант до письма. Барбара це збагнула; вона, хай йому дідько, перша побачила, хто я насправді. Яким важливим є мій голос. Я завжди це знав, але вона перша з решти людей упізнала в мені талант. Хоча... я не сподіваюся на ваше розуміння.

Маркюссен роздивлявся Юсефа, мов цілковитого ідіота або особливо цікавий трафунок.

— Чому ж це?

— Такі, як ви, ніколи не розуміють, що важливе в житті. Вас цікавлять лише закони і правила, вам важливо, щоб усі крокували строєм, дотримувалися твердої життєвої лінії, були старанними, слухняними й корисними громадянами.

Маркюссен усміхнувся.

— То ви вважаєте себе бунтарем, ідеалістом, якого переслідує суспільство? Може, час уже подорослішати, Юсефе?

Я нахилився уперед. Треба нагадати йому про свою присутність.

— Маєш ще якісь запитання, Маркюссене?

Він здивовано глянув на мене.

— Звичайно, Бренне. Я маю багато запитань. Ми щойно почали...

— Тоді пропоную повернутися до них, а не заводити тут суперечку з моїм клієнтом!

Щелепи Маркюссена заходили ходором, жуючи жуйку, обличчя потемніло. Він уже розтулив рота відповісти щось ущипливе, але, збагнувши даремність навіть спроби, промовчав.

— Гаразд, — промовив він з удаваною сердечністю. — Повернімося до Барбари Бломберг. Як часто ви з нею зустрічалися після вашого звільнення, пане Мардал?

— По-різному бувало. Іноді часто, іноді між зустрічами минало багато часу.

— Що мається на увазі — «часто»?

Юсеф Мардал мав доведений ледь не до відчаю вигляд.

— Навіть не знаю... Раз на тиждень, можливо? Ну, щось таке...

— Останнім часом — теж? Як часто ви бачилися останнім часом?

Я знову втрутився.

— Куди ти хилиш?

— Думаю, це очевидно... Ми хочемо детально розібратися у стосунках твого клієнта з Барбарою Бломберґ.