Кріс Тведт - Кріс Тведт. Той, хто вбиває

— Хто сказав?

— Хтось в управлінні, мимохідь.

— Застаріла інформація.

Карл Петтер звів угору одну брову.

— Вона мене відшила, — сказав я.

— І це тебе злостить, так? — Карл Петтер перехилився через стіл. — Прикро, коли тебе відшивають, але перш ніж ти опустишся надто глибоко в надра жалю до самого себе, добре подумай, що насправді тебе засмучує.

— Тобто?

— Є два варіанти. Або ти сумний, бо дуже закоханий і будь-якою ціною хотів би зберегти стосунки, або почуваєшся скривдженим, бо не годен змиритися, що тебе покинула жінка, а не навпаки, — Карл Петтер тицьнув у мене товстим вказівним пальцем. — Якщо хочеш знати мою думку, то я схиляюся до другого варіанта. Надто давно тебе знаю, Мікаелю. Ти — це ти.

Він підняв кухоль, осудливо глянув на нього.

— Ну нє, ти бачиш? Знову майже порожній...

— Твоя черга бігти по пиво, Карле Петтере!

Сонцесяйний похитав головою.

— Ні, Мікаелю, система працює зовсім не так. Ти заробляєш принаймні вдвічі більше, ніж я. А отже, маєш удвічі більше платити за пиво. Це наш маленький внесок у розвиток суспільства справедливості. І ти це знаєш...

Я не сперечався, приніс ще два пива. З Сонцесяйним марно дискувати, коли в нього такий період у житті, як нині.

Сонцесяйний побажав мені «на добраніч» і хиткою ходою почимчикував на зупинку автобуса, який мав доставити його додому, до одного зі спальних районів міста, де він прожив останні двадцять п’ять років. Я ж вирішив пройтися. Нічне повітря після спертої атмосфери пабу було чисте й холодне. Я дихав на повні груди, але в голові не прояснювалося, навпаки, здавалося, що свіжий кисень розігнав тілом пиво. Може, випив понад міру, а може, сьогодні випав один з тих вечорів, коли алкоголь гірше засвоюється. У кожному разі, ноги запліталися, і я йшов зиґзаґами.

Вдома я видудлив кілька склянок води й сів в еркері. З гіркого досвіду знав, що лягати спати, коли хміль ще свіжий, не варто. У кімнаті було прохолодно. Я подумав, чи не розпалити коминок, але не мав ні сили, ні бажання. Натомість приніс з канапи плед і загорнувся в нього. Замислився над словами Сонцесяйного. Чи мав він рацію, кажучи, що я найбільше страждаю від враженого самолюбства? Хтозна. Мені хотілося лише одного: щоб Геллє була поруч.

Я намацав у кишені мобільника, написав повідомлення. Написав, що тужу за нею, просив відгукнутися, аби я знав, що з нею усе гаразд. Розумів, що писати в п’яному стані зовсім немудро, та все ж надіслав есемеску. Не мав, що втрачати. Попри все мав відчуття, ніби послав своє послання не конкретній людині, а кудись у порожнечу.

Мабуть, мене збудив власний храп. А може, я змерз і від того прокинувся. Підборіддя мокре від слини. Я сидів у незручній і неприродній позі, голова звісилася на груди. Я обережно підвів голову, роззирнувся навколо, не розуміючи, де я, аж доки до мене поволі дійшло, що сиджу в своїй темній вітальні, мені пересохло в роті, а в скронях гупає молотом.

Була, певно, глупа ніч. За вікнами темно, аж чорно. Ані натяку на світання. Я став на ноги, тихо крекнув, випроставши спину. Мені наче почувся якийсь звук, скрадливе шряботіння по шибці. Я обернувся.

Посеред вікна, я побачив обличчя, обрамлене моїм віддзеркаленням.

Я здригнувся, хрипко скрикнув і поточився назад, але забув, що досі загортався у плед, мов в індійське сарі, і впав на підлогу. Маленький журнальний столик перед фотелем розлетівся під моєю вагою на друзки.

Я застогнав від гострого болю у спині, виборсався з пледа і став на ноги.

Обличчя у вікні зникло.

Я повимикав усі світла у вітальні, притиснувся лицем до шибки, але нічого не побачив, окрім глибоких тіней та силуетів дерев і кущів, які поволі гойдалися на вітрі.

Можливо, мені примарилося, і то були рештки нічного кошмару, який не встиг розвіятися після неспокійного сну. Мабуть, так і було, подумав я, бо з’ява за вікном більше скидалася на троля або привида, ніж на живу людину. Та все ж я обійшов увесь будинок згори надолину, від горища до льоху, перевірив, чи надійно замкнені вікна й двері; переходячи з однієї кімнати до іншої, постійно озирався через плече.

Зрештою, ліг спати, але мені не спалося. Лежав, як заєць під кущем, прислухаючись, чи не вчуваються сторонні, чужі моєму дому звуки. Поринув у сон аж на світанку, коли за вікном почало сіріти.

Я прокинувся під обід, почувався мерзенно. Після довгого хлюпання в душі, кількох знеболювальних пігулок, скромного сніданку і двох чашок кави мені стало ліпше, але ніяк не добре.