Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

Він узяв сигарету, черкнув сірником і закурив.

— Де я? — тихо запитала Лоїс.

— На яхті Шермана, — відповів чоловік зі шрамом. — Він буде трохи пізніше. Поговорить з тобою.

— А ви хто? — дівчина припіднялась.

— Я — Пен, — усміхнувся той. — Приглядаю за бізнесом Шермана. І за тобою приглядаю. Ще щось?

— Чому я тут?

— Поговорити. Якщо чесно, дівчинко, то довго ти не протягнеш, — Пен весело підморгнув. — Він мочить усіх направо і наліво, я вже перестав рахувати тіла. От, наприклад, сьогодні — Коррін. Гарна жінка була, можна було б порозважатись, але йому байдуже. Бачила, як він її вбив?

Лоїс завмерла і не могла навіть поворухнутися.

— Можливо, якщо ти будеш слухняною, — продовжив Пен, хитро розглядаючи її одним оком, — я спробую його вмовити тебе не вбивати. Думаєш, ти зможеш бути слухняною?

— Підійдеш до мене — закричу! — люто вигукнула Лоїс.

Пен кивнув і струсив попіл на підлогу.

— Коли Шерман піде, кричи, скільки влізе. Тут на шість миль навколо ні душі. Не хочеш по-доброму, мені байдуже. Навіть люблю, коли пручаються.

Лоїс не сказала ні слова. Вона швидко озирнулася навколо, але єдиний вихід був через двері, біля яких сидів Пен.

— Він уже йде, — Пен підвівся. — Будь обережна, дівчинко. Він шаленіє, коли йому щось не подобається.

Двері відчинились, і в каюту зазирнув Шерман. Його щелепи ритмічно рухались, поки бурштинового кольору очі розглядали Лоїс.

— Забирайся! — наказав він Пену.

Кремезний чоловік покірно пройшов повз нього і зачинив за собою двері. Шерман сів на стілець.

— Перепрошую, що довелось ударити вас, міс Маршал, — сказав він м’яко. — Але ваш прихід був дуже невчасним. Що ви хотіли від Коррін?

— Чому ви притягнули мене сюди? — запитала Лоїс, сідаючи на ліжку.

— Тут я запитую! — раптом роздратовано вигукнув Шерман. — Чому ви прийшли до Коррін Інгліш?

Лоїс вагалася. Холодні байдужі очі лякали її, але вона твердо вирішила не говорити Шерману, що збиралася змусити Коррін свідчити проти нього.

— Я чула, що вона закатала сцену в Сілвер Тауер, — тихо мовила вона. — Хотіла знати, чи містер Інгліш говорив із нею після того.

Шерман вивчально розглядав її, гадаючи, вірити їй чи ні.

— Ви знаєте, де Інгліш зараз?

Дівчина похитала головою.

— Ви впевнені?

Вона знову хитнула головою.

— Ви знаєте, що він убив Джулію Клер та її коханця і що поліція його розшукує?

— Я чула, що їх убили, але впевнена, що містер Інгліш тут ні до чого.

Шерман усміхнувся.

— Ще б пак! Ви ж закохані в нього.

Лоїс промовчала.

— Ви ж закохані в нього, правда?

— А це не ваше діло.

— Може, й моє, — Шерман задумливо дивився на неї. — Поліція ще не спіймала його, а Інгліш, поки він переховується, може бути дуже небезпечним. Треба, щоб його якнайшвидше спіймали, інакше мені доведеться щось із ним вирішувати.

— Вам краще мене відпустити, — твердо сказала Лоїс. — Викрадення — це кримінальний злочин.

Роджер усміхнувся.

— Як і вбивство. Але можеш заспокоїтися, тебе я не вбиватиму. Почекаємо до завтра. Якщо Інгліша не спіймають, доведеться зайнятися цим самому, і ти мені допоможеш. Коли він почує, що ти в мене, то сам прибіжить. І ми з ним дійдемо згоди. А тоді він учинить самогубство, як і його дурнуватий брат. Тож Інгліш застрелиться. А ти втопишся. І всі вирішать, що ти померла, як і Мері Севіт, бо не змогла жити без свого коханого. Прекрасна версія, чому б її не повторити ще раз?

— Ви божевільний, — вимовила Лоїс. — Нормальній людині таке не може прийти в голову.

Шерман ворухнув плечима.

— Божевільний, ну й що? Що у цьому поганого? Чому люди так бояться бути божевільними?.. Мені байдуже. Я цілком задоволений. Окрім того, божевілля — це тільки певна точка зору. От, наприклад, ти — нормальна. І з твого погляду нормальна, як ти кажеш, людина уникала б убивства. Але зі мною це сталось, і вбивство — тепер єдиний вихід для мене. Тому для тебе я — божевільний. Але я не почуваюся божевільним і, тим паче, для мене не має жодного значення, божевільний я для тебе чи ні. Найкращою жінкою, яку я коли-небудь знав, була моя мати. Вона, мабуть, була божевільною, і її запхали у притулок для божевільних, де нещасна й померла. А все тому, що вона уникала вбивства. А якби вбила мого батька, як я їй радив, у притулок би не потрапила. І цей урок я засвоїв на все життя... — він закинув ногу за ногу і продовжив: — Убивство — дивна штука. То — як лавина, що набирає обертів. Одне вбивство тягне за собою інше. Я б не потрапив у цю історію, якби той бовдур, Рой Інгліш, не спробував мене обдурити. Не треба було працювати з ним. Поки я не знав його, у мене був стабільний бізнес. І от тепер усе висить на волосині. Уяви тільки: чверть мільйона на рік! Думаєш, я віддам їх просто так? Роя Інгліша я вбив у пориві несамовитої люті. Простіше було знайти когось іншого на його місце, але я став сам не свій, дізнавшись, що Інгліш мене дурить, і застрелив його. І тут почалося... Мері Севіт усе було відомо. Дізнавшись, що Інгліш мертвий, вона б почала базікати зайве. Довелось її заткнути. Тоді багато балакати почав цей старий дурень Хеннесі. Довелося його також заткнути, а разом з ним і Мей Мітчел. Аж тут втрутився твій розумник Інгліш. Ти уявляєш, він почав погрожувати мені! Раніше я думав, що вб’ю його на місці, але вирішив, що простіше буде спочатку дошкулити йому. І я зробив усе, щоб він дізнався про свою коханку й Гарі Вінса. Не був упевнений, що Інгліш сам їх уб’є, тож трохи йому допоміг. А коли ти прийшла до Коррін, я зрозумів, що й вона може бути небезпечною для мене. Довелось заткнути і її. Бачиш, наскільки я відвертий з тобою? Убивство — це дуже цікаво. Спинитися неможливо. Мені доведеться вбити тебе, потім Інгліша. От ніби й усе, але є ще Ліон, він також забагато знає. Мушу вбити і його. А потім, напевно, ще когось. Перше вбивство тягне за собою ланцюжок інших. Цікаво, правда ж?