Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— А навіщо це вам? Також хочете йому нашкодити?

— Якби я хотів, — м’яко відповів чоловік, — то зробив би це сам. Мене розлютило те, як він вчинив із вами. Я відчув, що повинен дати вам зброю проти нього, і ви її отримали.

Коррін усміхнулася.

— Як же мені вам віддячити?.. — вона грайливо закинула ногу на ногу, дозволивши накидці трохи сповзти, оголивши коліна. — Не можу передати, яка я вдячна...

— Дозволю собі вас дещо попросити, — мовив Шерман, розглядаючи її коліна. — Зателефонуйте мені, коли все закінчиться.

— Без проблем. І все?

Він дістав візитку й передав Коррін.

— Ви знайдете мене за цим номером після дев’ятої. Телефонуйте одразу ж, як поговорите з ним. Хочу знати, що Інгліш робитиме. Це важливо. Я можу на вас розраховувати?

— Звичайно, — відповіла вдова, беручи візитку. — Я зателефоную одразу ж після дев’ятої. Дякую.

Чоловік озирнувся, шукаючи свій капелюх, і Коррін раптом відчула, що не хоче, аби той ішов. Відтоді, як зустріла Роя, вона ні до кого не відчувала такого потягу, як до цього незнайомця.

— Що ж, мені треба йти, — сказав упевнено Роджер. — Можна завітати до вас ще раз?

— Може, залишитеся ще трохи? — запитала жінка з надією, погладжуючи біляві кучерики. — Можемо ще випити.

Він похитав головою:

— Ні, дякую.

— Тоді чекатиму наступної зустрічі. Ви не уявляєте, як мені самотньо... Ми з Роєм завжди були разом, а тепер його так не вистачає.

Бурштинового кольору очі розглядали її обличчя.

— Ми можемо піти в кіно, — запропонував гість. — Як вам така ідея?

— О, так! Сто років не була в кінотеатрі. Коли Рой ще жив, ми бували там кілька разів на тиждень.

— Отже, домовилися, — відповів Шерман, прямуючи до дверей.

Коррін вийшла за ним у хол.

Раптом чоловік повернувся, подивився на неї і мовив:

— Повірити не можу, що така приваблива дівчина може бути самотньою.

Вона трохи налякалася, побачивши в його очах недобрі вогники.

— Ми з Роєм постійно були разом... — сказала сумно вдова. — Знаєте, як це буває... Усі мої друзі кудись зникли...

— Ви надто приваблива, аби довго залишатись самотньою, — тихо додав Шерман і підійшов до неї ближче. — Але зараз я поспішаю.

Коррін відсахнулася від нього: її налякали байдужі очі, наповнені порожнечею.

— Не турбуйтеся про мене, — сказала поспішно жінка. — Зі мною все добре.

— Справді? — він схопив її за лікоть. — Але ж ви така самотня...

Лоїс Маршал саме закінчила диктувати телеграми, коли до офісу увірвався Ед Ліон. Він припідняв капелюх.

— Містер Інгліш тут?

— Так, чекає на вас, — відповіла секретарка. — Але посидьте хвилинку, бо містер Крейл ще не прийшов.

Ліон вмостився у зручному кріслі й дістав пачку «Кемел».

Він глянув на Лоїс, яка продовжувала працювати ще кілька хвилин, а потім сказав:

— Не боїшся заробити виразку? Ти працюєш так, ніби її припрошуєш.

Лоїс легковажно засміялася.

— Одначе ще жодна не прийшла, — дівчина поправила зачіску. — Робота мене любить.

— Так-так, я це вже чув від інших людей. До речі, не знаєш, куди вони поділися? — песимістично сказав Ліон. — Я й сам важко працюю. Колись це зажене мене у ящик. Глянь на годинник. Хто, крім містера Інгліша, починає працювати о восьмій?

Двері відчинились, й увійшов Крейл. Його щойно поголене задумливе обличчя виблискувало на сонці. Він кивнув Лоїс та помахав пухкою рукою Еду.

— Бачу, ти добре поснідав, — заздрісно сказав Ліон. — Чи цей горбик під жилеткою — частина стилю?

Крейл погладив своє черево і задоволено всміхнувся.

— Це — частина моєї реклами, — відповів він. — Якби я був такий худий, як ти, то уже вилетів би з бізнесу. Хто повірить худому юристові? — він глянув на Лоїс. — Містер Інгліш чекає на мене?

— Так, — підтвердила дівчина, піднімаючи слухавку. — Містер Крейл та містер Ліон чекають, містере Інгліш, — поклавши слухавку, вона кивнула до чоловіків: — Проходьте, будь ласка.

Ед підвівся з крісла і попрямував за адвокатом до кабінету Інгліша.

Той сидів за столом, а Гарі Вінс саме виходив із кабінету з купою паперів у руках. Він кивнув до Крейла, оглянув Ліона і вийшов.

— Це хто такий? — запитав Ліон, падаючи в крісло.

— Ти що, не впізнав Гарі? — здивувався Інгліш. — Мій помічник і, чорт забирай, досить непоганий.

— Що нового, Ніку? — Крейл також сів. — У мене обмаль часу. О десятій тридцять мушу бути в суді.

Нік дістав сигару, штовхнув коробку до Крейла і глянув на Ліона. Той кивнув головою.