Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Ви ж не вважаєте, що можете мене налякати, правда? — сказав Шерман. — Я добре граю у покер. Усе, що ви щойно сказали, — не більше за блеф.

— Ти добре грав у покер, — мовив Інгліш, виділивши слово «грав». — Коли здам тебе поліції, історія мого брата неодмінно потрапить у газети. Моя репутація постраждає, але замість погодитись із шантажистом самому чи дозволити зробити це міс Клер, я, без сумніву, плюну на репутацію, і жодна сила на землі не вбереже тебе від електричного стільця, — він різко піднявся і почав ходити туди-сюди, зчепивши руки за спиною. — Ти не можеш залишатися в місті й не можеш продовжувати свою брудну справу. Але запропоную тобі вихід. Я не здам тебе поліції, якщо до кінця тижня ти покинеш місто. І не повернешся. І перестанеш займатися шантажем. Якщо ти не зникнеш або знову займешся шантажем у цьому місті, я здам тебе поліції. Якщо вважаєш, що я блефую, то спробуй залишитися тут. Але пам’ятай: я посаджу тебе на електричний стілець за шість місяців, навіть якщо це буде останнє, що я зможу зробити. Я сказав усе. Якщо ти не зникнеш до суботи, у неділю вранці тебе заарештують. Це — останнє попередження. І якщо ти думаєш, що поліція повірить, що міс Клер застрелила мого брата, можеш просто зараз піти й розповісти їм. Копи не втішаться, бо знають: вона — під моїм захистом. А створювати мені лишні проблеми у поліції не захочуть, — Нік підійшов до дверей, смикнув їх і, виходячи, додав: — Сумніваюся, що ми зустрінемося знову, тому не бажаю на добраніч, а кажу прощавай.

Роджер зблід, а в його жовтих очах запалала пригнічена лють.

— Ви, містере Інгліш, виграли битву, але не війну, — твердо сказав він.

Нік глянув на нього й огидно скривився.

— Ти, може, й не зрозумів, але це була остання битва, Шермане, — відповів він і повільно пішов коридором до свого офісу.

Коррін Інгліш поставила кавоварку на столик у вітальні, позіхнула, сідаючи, і пройшлася пальцями по своєму білому волоссю. Тільки двадцять хвилин по одинадцятій, а вона вже почувалася виснаженою від яскравого вранішнього сонця. Навіть у кращі часи Коррін приходила до належної форми не раніше шостої вечора, коли випивала перший за день коктейль. Зараз вона налила собі кави і, майже не вагаючись, підійшла до секретера по пляшку бренді.

Після смерті Роя Коррін почала частенько заглядати у пляшку, шукаючи у ній спокою, щоб не думати ні про Роя і Мері Севіт, ані про ненависного їй Ніка Інгліша. Почавши з келиха бренді щовечора, вона й не помітила, як почала хапатися за пляшку ще до обіду, й ось тепер — за ранковою кавою.

Тож тепер жінка влила собі до кави бренді, не жаліючи спиртного, сіла на диван і відразливо скривилася, глянувши на тости, що сама ж і приготувала. У горнятку виявилося більше бренді, ніж кави, і Коррін радо зробила великий ковток.

Умостившись серед маленьких подушок, вона раптом згадала, що у цю ж рожеву шовкову накидку поверх чорної піжами була одягнута, коли Нік Інгліш розповів їй про смерть Роя.

Вона й гадки не мала, що здатна ненавидіти когось так сильно, як Інгліша. Це саме він винен у смерті брата, а його погроза віддати листи Роя у газети наповнювала Коррін почуттям лютої помсти. Та вона знала, що нічим не може йому нашкодити, і це дратувало її ще більше. Допивши каву, жінка взяла склянку і налила бренді.

— Так можна й напитися, сидячи тут та думаючи про цього покидька, — мовила вона вголос. — А чим іще зайнятися до обіду, та й обідати не захочу, тож якого біса?

Коли Роя не стало, вона почала розмовляти сама із собою. Бродила будинком і говорила. Часом до Роя, неначе він сидів у вітальні, слухаючи. Часом до Сема, або Гелен Крейл, або до однієї зі своїх подруг, уявляючи, що вони її слухають насправді. Тоді продовжувала монолог, зрідка запитувала та відповідала сама собі, так ніби це Рой, чи Сем, чи Гелен їй відповідали.

Коррін запалила сигарету, осушила склянку і знову її наповнила.

— Рою, ми мусимо щось зробити із цим сучим сином, — сказала вона, блукаючи довкола дивана. — Це йому так просто не минеться. Мені потрібна гарна ідея. Дай мені ідею, любий, і я все влаштую. Обіцяю, що влаштую. Я готова на все. Навіть застрелю його, якщо ти захочеш.

Раптом почулася мелодія дзвінка. Хтось прийшов.

— От чорт! — роздратовано вигукнула Коррін. — Це, напевно, Гетті приперлася.

Похитуючись, вона пройшла коридором і відчинила двері. На ґанку стояв молодявий чоловік у коричневому костюмі. Він підняв свій коричневий капелюх у привітанні, продемонструвавши добре укладену гелем зачіску. Його волосся блиснуло на сонці, наче срібло. Він усміхнувся до Коррін, щелепи ритмічно зарвалися, а погляд ковзнув по її округлих апетитних формах, ніби злегка їх погладив.