Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Ви мали б оцінити кімнату, містере Інгліш, — сказав Шерман, підходячи до вогню. — Принаймні вона оригінальна, правда ж? Звичайно, не всі змогли б тут жити, але ж я — не всі.

— Мушу з вами погодитися, — сухо мовив Нік. — Чудова скульптура.

— Чудова копія, — відповів Шерман і дістав із кишені пачку жувальних гумок. Інгліш звернув увагу на обгортку — точнісінько таку, яка була у його шухляді. — Її створив молодий італійський студент. Він дуже добре вловив настрій Мікеланджело, а це — одна з кращих його робіт. Єдина скульптура, котру він підписав. Якщо глянете ближче, зможете побачити ім’я, викарбуване на поясі Богородиці. Ви цікавитеся мистецтвом, містере Інгліш?

— Я можу оцінити мистецтво, — відповів Нік, махнувши рукою в бік П’єти, — але не можу сказати, що мистецтво справді мене цікавить. Не мав іще змоги це з’ясувати... Не хочу вас затримувати, тому запитаю прямо: 17-го цього місяця ви заходили в агенцію новин за адресою 1356 Сьома стріт?

Шерман повільно розгорнув жувальну гумку, не відводячи беземоційного погляду від гостя.

— Здається, заходив, — протягнув він. — Не впевнений, що саме 17-го, але точно цього тижня. А чому вас це цікавить?

— Є причина, — відповів Інгліш. — Ви були там десь о десятій п’ятнадцять?

— Можливо. Я не дивився, котра година.

— У цей час мій брат звів рахунки із життям. Він застрелився.

Шерман здивовано підняв брови.

— Мені дуже шкода, — діставши жувальну гумку, чоловік поклав її до рота. — Перепрошую.

— Ви чули постріл?

— Отже, то був постріл, — похитав головою Шерман. — Я чув щось подібне на постріл, але вирішив, що це звук автомобіля.

— Де ви були у той момент?

— Піднімався на ліфті.

— Ви бачили когось на шостому поверсі? Можливо, хтось виходив з офісу мого брата?

— Офіс вашого брата був на шостому поверсі? — перепитав Шерман. — Там детективна агенція й агенція новин, якщо я не помиляюся. А де був офіс вашого брата?

— Його офіс — детективна агенція.

Щелепи Шермана ритмічно зарухалися.

— Справді? Цікаво. Я й гадки не мав, що ваш брат був детективом, — його тон ніби давав зрозуміти, що йому навіть гидко вимовляти це слово.

— Ви бачили когось біля офісу мого брата? — повторив Інгліш.

Шерман наморщив лоб.

— Дайте подумати... Так! Я бачив жінку. Жінку, одягнену в чорно-білі тони. Я ще подумав: несподіване чуття стилю для «такої» жінки, — він наголосив на слові «такої».

Нік беземоційно запитав:

— Якої це — «такої», містере Шерман?

Той усміхнувся.

— Ну, я б сказав — легковажної, можливо, трохи вульгарної. Один із моїх друзів, без сумніву, висловився б — повії.

Інгліш подивився на нього важким поглядом і запитав:

— Ця жінка була у коридорі, коли ви вийшли з ліфта?

— Саме так. І вона йшла від детективної агенції до сходів.

— А ще когось ви бачили?

— Ні.

— Скільки часу минуло від пострілу до того, як ви побачили жінку?

— Секунд п’ять чи шість.

— Що ж, дякую, — Нік раптом зрозумів, до чого хилить Шерман. — Не смію вас більше затримувати. Ще раз дякую.

— Нема за що. Я гадав, що ваш брат учинив самогубство, містере Інгліш.

— Я так і сказав, — коротко відповів той.

— Справді, ви так і сказали. Але ж робота детектива небезпечна. Я читав у книгах. Могло бути так, що ваш брат довідався таємницю цієї жінки і вона застрелила його, аби цього ніхто не дізнався.

Нік похмуро всміхнувся.

— Мій брат застрелився сам, містере Шерман.

Чоловік у коричневому кивнув.

— Звичайно, звичайно. Я просто дозволив уяві трохи розгулятися. Але ж трапляються випадки, коли вбивство підлаштовують під самогубство. І це вводить в оману поліцію. Зрозумійте мене правильно: я не говорю зараз про ваш випадок, ви ж упевнені, що це самогубство. Але якби ви не були так упевнені, містере Інгліш, то, думаю, мені довелося б повідомити поліцію про жінку, яку я бачив. Це — мій обов’язок громадянина, хіба ні?

— Нема жодних сумнівів, що мій брат застрелився, — тихо повторив Нік.

Шерман глянув на нього, його щелепи продовжували рухатися. Він приємно всміхнувся.

— Що ж, вам краще знати, містере Інгліш. Але цікаво, що вона робила в офісі вашого брата. Напевне, була у його кабінеті, коли він застрелився.

Нік стиснув зуби.

— Коли ви її побачили, чи виглядала вона хоч трохи знервованою? — запитав він.

— Не впевнений. Вона поспішала, ніби втікала. Ви точно впевнені, містере Інгліш, що вашого брата не вбили?

— Я точно впевнений.

Шерман знову кивнув.