Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Звичайно, цю жінку буде неважко знайти, — продовжив він. — Мені здається, вона працює в якомусь нічному клубі. Можливо, співає, — він пригладив волосся і раптом став ніби задерикуватим хлопчиськом, усміхнувшись до гостя. — Я митець, містере Інгліш. Ви, напевно, не знаєте, але я — досвідчений художник. Намалювати портрет цієї жінки і передати його поліції для мене не проблема. Як гадаєте, мені це треба робити?

— Поліція задоволена тим, що мій брат застрелився, і у неї багато іншої роботи, — тихо мовив Нік. — Не думаю, що вам варто відволікати копів своїми картинками.

— Як скажете... — Шерман знизав плечима. — У мене підвищене почуття відповідальності. Це часто завдає мені незручностей.

— Як я вас розумію... — Інгліш рушив до дверей. — Дякую за допомогу!

— Завжди радий, — кивнув Роджер, повертаючись до вогню. — Насправді, я сподівався, що нам колись вдасться поспілкуватися. Зрештою, ви — знаменитість.

— На добраніч, містере Шерман, — Нік узявся за клямку. — Радий був познайомитися.

— Якби поліція знала про міс Клер, це було б дуже незручно для неї і неприємно для вас, — Шерман трохи підвищив голос. — Зрештою, вона мала дуже серйозну причину застрелити вашого брата, хіба ж ні?

Інгліш повільно повернувся і глянув на чоловіка у коричневому, котрий єхидно посміхався.

— Міс хто? — ввічливо поцікавився Нік.

— Джулія Клер, ваша коханка, — відповів Роджер. — Мої свідчення надовго запроторять її у в’язницю чи ба — навіть відправлять на електричний стілець. Хоча, якщо вона помахає ніжками перед суддею, то уникне стільця. Але «десятку» отримає точно. Вам же цього не потрібно, правда, містере Інгліш?

Якусь мить двоє чоловіків дивились один на одного, а тоді Нік повільно повернувся до кімнати.

— Ні, — тихо сказав він. — Цього мені не потрібно. Ви точно впевнені, що бачили саме міс Клер?

Шерман ледь помітно смикнувся від нетерпіння.

— Я знаю, що ви дуже зайнята людина, — відповів він, — але, можливо, хочете обговорити все зараз? Прошу, я не поспішаю.

— Що обговорити? — повільно запитав Інгліш.

— Може, перестанемо гратись у джентльменів? — різко кинув Шерман. — Я готовий продати вам інформацію. Можемо обговорити ціну.

— Зрозуміло, — Нік підняв брови. — Оце так сюрприз! Ви скинули маску, так? Я взагалі здивований, що у вас вистачило сміливості мене шантажувати.

Роджер всміхнувся.

— Для мене, містере Інгліш, ви — лише багатій. Ваша значущість і репутація мені до одного місця. Ви маєте гроші, я маю інформацію. Можу продати її і вам, і міс Клер. Хочу продати вам, бо ви можете заплатити більше, але якщо ми не домовимося, то піду до міс Клер.

— Таке враження, що ви із нею уже працювали, — м’яко проказав Нік. — Вона платила вам двісті доларів на тиждень, чи не так?

Шерман кліпнув, а тоді всміхнувся.

— Я зазвичай не відкриваю таємниць клієнтів, але, очевидно, вона сама вам усе розповіла. Що ж, ми справді скромно співпрацювали, але ця нова пропозиція буде значно цікавішою угодою — разова готівкова виплата, а не якісь там двісті доларів на тиждень.

— Не впевнений, що вона зможе заплатити.

— А ви їй допоможете.

Нік сів, дістав портсигар і припалив сигарету.

— Скільки ви хочете за свою інформацію? — запитав він, кидаючи сірник у вогонь.

— Для вас я б оцінив свою інформацію у двісті п’ятдесят тисяч доларів готівкою, — відповів Шерман. — З неї я б не витягнув більше п’ятдесяти тисяч. Але, продаючи їй, я не даю жодних гарантій вам. Наприклад, газети можуть дізнатися про те, ким насправді був ваш брат. А надати вам гарантії я зможу за певну суму.

Інгліш закинув ногу на ногу. Він поводився цілком невимушено, а його обличчя не відображало жодних емоцій.

— Як Рой зв’язався з тобою? — раптом запитав він, перейшовши на ти.

Шерман сперся на камін, вивчаючи Інгліша дещо спантеличеним поглядом.

— Яке тепер це має значення? Перепрошую, що змушений вам про це нагадати, але ми обговорюємо угоду.

— У нас достатньо часу, встигнемо обговорити все, — відповів Нік. — Тож як Рой зв’язався з тобою?

Роджер повагався, а тоді, знизавши плечима, відповів:

— Ваш брат хотів легких грошей. Моїх клієнтів влаштовувала його агенція, вони без остраху могли прийти і поповнити мій рахунок. Він отримував десять відсотків із виручки. От і все.

— Зрозуміло, — сказав Інгліш. — Потім Рой вирішив, що десять відсотків недостатньо. Можливо, приховав частину грошей від тебе. Він планував утекти зі своєю секретаркою, Мері Севіт, і, без сумніву, захотів зірвати останній куш. Припускаю, що ти дізнався про все й вирішив провчити Роя. Уночі 17-го ти пішов до нього, застрелив з його ж пістолета, потім вклав йому в руку цей пістолет, аби залишилися відбитки пальців, а ще забрав картки з іменами своїх клієнтів перед тим, як піти. Правильно?