Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

Крейл знизав плечима, кивнув Ліону й вийшов із кабінету.

— Хто такий Різ? — запитав Ед, запалюючи ще одну сигарету.

— Голова комісії з планування міста. А ще суддя.

— Він може напакостити тобі?

— Доки твердо стою на ногах, нічого він не може, а я дуже добре, чорт забирай, стежу, аби часом не оступитися.

— Ти вже оступився, — підмітив детектив. — Покриваєш чотири вбивства. На цьому Різ тебе не підловить?

— А як він дізнається? — Інгліш погасив недопалок сигари і глянув на годинник. — Я маю повно роботи, Еде. Приглядай за Шерманом. Не зводь із нього очей, це дуже важливо. І пильнуй, щоб він тебе не надурив.

— Беру це на себе, — запевнив Ліон. — До речі, я знаю, куди ведуть дроти від мікрофона в офісі Роя. В офіс у кінці коридору. Його орендує жінка на ім’я Глорія Віндсор. Вирізає силуети.

— Думаєш, вона одна з них? — не надто зацікавлено спитав Інгліш.

— Напевно. Думаю, це вона здала Роя. Рой і Мері Севіт збиралися втекти й обговорювали свої плани в офісі, не знаючи про мікрофон. Даю руку на відсіч, Шерман саме так і дізнався, що Рой його дурить.

— Тепер це неважливо, — стенув плечима Інгліш. — Нині основне — позбутися Шермана. Коли він зникне, його бізнес розвалиться сам по собі.

Детектив піднявся.

— Що ж, будемо сподіватись. Я простежу за Шерманом. Як тільки він спробує щось утнути, — дам тобі знати.

— Дякую, Еде. До зустрічі.

Коли Ліон пішов, Інгліш почав переглядати папери, які щодня з’являлися у нього на столі. Він працював швидко, повністю зосереджуючись на роботі.

За кілька хвилин до обіду Лоїс побачила боса все ще зануреним у папери. Вона поклала на стіл нові папки з документами. Нік глянув на Лоїс і всміхнувся.

— Ти зарезервувала на сьогодні столик у Сілвер Тауер? — запитав приязно, кидаючи ручку на стіл та відхиляючись на спинку крісла.

— Так, на восьму тридцять.

— Можна було і не питати... Ти взагалі хоч щось забуваєш? Я не пригадую такого, відколи ми працюємо разом.

— За це ви мені й платите, — легко відповіла Лоїс.

— Я не впевнений, що всі секретарки такі ж уважні, — мовив Інгліш і раптом згадав. — Чекай-но, ми працюємо разом уже п’ять років, правильно?

Лоїс усміхнулася.

— П’ять років буде цієї суботи.

— Справді? Цієї суботи? Як ти це пам’ятаєш?

— У мене добра пам’ять на дати. У вас обід із Гоу Бернштейном о першій, містере Інгліш.

— А я б радо забув про це, — майже простогнав Нік. — Субота, так? Чорт забирай! Потрібно відсвяткувати. Ми стільки досягли за ці п’ять років, правда, Лоїс?

Вона кивнула на знак згоди.

— Пригадую той маленький офіс, де ми починали, — продовжив Інгліш, хитаючи головою, — і ту друкарську машинку... Ти увесь день товкла по клавішах, а я бігав у пошуках грошей. Дякувати небесам, що усе це в минулому. Впевнений, ти щаслива сидіти у цьому офісі й користуватися електронною друкарською машинкою...

— Саме так, — відповіла дівчина.

Нік швидко підвів очі.

— Чомусь не чути радості у твоєму голосі... Ось що: ми повечеряємо в суботу. Відсвяткуємо день народження фірми.

— Що ви сказали?..

Слабкий рум’янець проступив на обличчі Лоїс. Вона на мить застигла, а тоді швидко проказала:

— Гадаю, що я не зможу в суботу, містере Інгліш. У мене побачення.

Інгліш поглянув на дівчину, зауваживши, як розростається її рум’янець.

— Це погано. Усе одно ми підемо в «Сілвер Тауер» і замовимо найкращу вечерю. То — наказ.

— Але я не можу відмінити побачення, — тихо сказала Лоїс. — Усе одно дякую, містере Інгліш.

Нік засмучено подивився на дівчину, а тоді засміявся, знизавши плечима.

— Добре, Лоїс, якщо ти не можеш відмовити бойфренду, то й не треба. Що ж, можливо, іншого разу.

— Нема ніякого бойфренда, — гарячково вигукнула Лоїс, і це вразило чоловіка. — Я просто буду зайнята, — і дівчина вибігла з кабінету, рвучко зачинивши за собою двері.

Інгліш спантеличено нахмурився, дивлячись на розкладені на столі папери.

— Дамо цьому лад пізніше, — мовив сам до себе. — А Джулія казала, що ця дівчина закохана у мене. Як би не так... Навіть повечеряти відмовилась. Оце Джулія називає — закохана?

Хвилин за десять він відклав ручку та, підійшовши до вішака, одягнув пальто й узявся було за капелюх, коли у двері постукали, а потім увійшла Джулія.

— О, привіт, Джуліє, — він поправив пальто. — Вирішила мене провідати?

Жінка швидко підійшла і поцілувала Ніка.

— Мені треба трохи грошей, — мовила поспіхом. — Я обідаю з Джойс Гіббонс, а гаманець залишила вдома.