Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Ти що, не віриш мені? — закричала Коррін. — Я сказала, що Джулія Клер — у ліжку з твоїм помічником.

— Ну й що? — усміхнувся Інгліш. — Це не моя справа і тим паче не твоя, Коррін.

Різ було припинявся зі стільця, але, передумавши, сів.

— О Господи! Як огидно, — вигукнула Лола.

— Коррін, давай я відвезу тебе додому, — Нік обережно, але міцно взяв її за лікоть.

— Тобі що, байдуже? — Коррін заплакала, намагаючись вирватись, але не змогла: Інгліш її тримав ніжно, але міцно.

— Байдуже. Повторюю, це не моя справа, — продовжив Інгліш лагідно, ніби говорив до дитини. — Ти й сама знаєш, що усе це — нісенітниця. Ходімо. Люди заглядаються на тебе, моя люба.

Він підштовхнув її до дверей.

Хтось вигукнув:

— Чому працівники ресторану не викинуть цієї п’яної звідси, хай йому грець?!

Коррін заплакала. Те, що виглядало прекрасною можливістю для помсти, тепер зійшло на пси. Тиха, люб’язна поведінка Інгліша налаштувала натовп проти неї. Усі дивилися на жінку як на дурепу, котра влаштувала сцену, не розуміючи, що верзе.

Жінка зробила ще одну відчайдушну спробу врятувати ситуацію.

— Це все правда! — закричала вона, намагаючись вирватися з рук Інгліша. — Це ти вбив свого брата. І ти обікрав мене на двадцять тисяч доларів. Відпусти мене, покидьку. Я ненавиджу тебе!

У залі почувся сміх, і вона розчаровано зрозуміла, що задуманий план пішов коту під хвіст.

Інгліш продовжував вести Коррін у напрямку холу. Ноги в неї підгиналися.

— Ти зможеш усе розповісти мені дорогою додому, — проказав Нік спокійним тихим голосом, — але тобі краще буде трохи поспати.

Вони були вже у холі.

Чоловік у смокінгу, який ішов за ними, запитав:

— Можливо, треба викликати поліцію, містере Інгліш?

— Та ні, Луїсе, — відповів той неголосно. — Але я був би вдячний, якби ви відвезли її додому. Спіймайте таксі, гаразд?

— Добре, містере Інгліш.

Коррін сперлася на Ніка і продовжувала плакати. Він обняв її за плечі.

— Заспокойся. Їдь додому і трохи поспи. Я знаю, як ти зараз почуваєшся.

— Нічого ти не знаєш, — простогнала Коррін. — Я хотіла нашкодити тобі. Хотіла змусити страждати так, як ти змусив страждати мене.

— А звідки ти знаєш, що тобі це не вдалося? — запитав Нік. — Ти сказала правду?

Коррін не змогла глянути йому у вічі чи промовити хоч слово, тому лише кивнула.

— Що ж, добре. Отже, ми квити. Не треба було погрожувати, що листи Роя буде опубліковано. Звичайно, я б цього не зробив, але й погрожувати не слід було.

Підійшов Луїс.

— Таксі прибуло, містере Інгліш.

— Перевірте, щоб вона пішла додому, — попросив бізнесмен. — Подбайте про неї.

— Звичайно, містере Інгліш.

Луїс узяв Коррін за руку.

— Ходімо, люба, ходімо звідси.

Коррін подивилася на Ніка.

— Ти навіть не розлютився на мене, — констатувала жінка надламаним голосом. — Ти що, святий?

— Та ні. Просто ти — моя сім’я.

Інгліш простежив, як Луїс посадив Коррін у таксі. Його обличчя було трохи бліде, але не виражало жодних емоцій.

Підійшов Б’юмонт.

— Ніку, завтра це буде в усіх газетах. Чому, чорт забирай, ти не зупинив її. Різ усе намотав на вус. Він рознесе плітки по всьому місту.

Інгліш не відповів нічого, продовжуючи вдивлятись у вулицю.

— Ніку! — Б’юмонт трусонув його за лікоть. — Чому ти не зупинив її?

— Замовкни! — різко обірвав його Нік. — Я все зробив правильно. Думаєш, хтось повірив цій п’яній алкоголічці?

Б’юмонт вагався.

— Це правда?

Інгліш повернувся і глянув на сенатора. Його блакитні очі були схожі на уламки криги.

— Дідько, а яке тобі чи будь-кому іншому діло, правда це чи ні?

Б’юмонт вчасно відчув небезпеку.

— Справді, яке мені діло, — відразу ж погодився він. — Що ж, давай повернемося до вечері.

— Не зараз. Мені треба дещо перевірити. Побачимося завтра, сенаторе. А зараз прошу мені вибачити.

Він пішов до гардероба, узяв капелюх і пальто й закрокував через хол до дверей.

Чоловік із тонким білим шрамом, що тягнувся від правого вуха до рота, стояв біля телефонної будки, спостерігаючи за Інглішем, який саме вскочив у таксі. А тоді підняв слухавку і почав набирати номер.

За десять хвилин до восьмої Роджер Шерман вимкнув у своїй спальні світло та, підійшовши до вікна, виглянув на вулицю. Він був готовий вийти будь-якої хвилини. Коричневого капелюха натягнув на самі очі, а комір жовтувато-коричневого плаща — підняв. На кілька дюймів відхилив штору й обережно виглянув за вікно. Дощ лив як із відра, і розгледіти бодай щось було важко. З вікна шостого поверху вулиця здалася надто вузькою, а припарковані вздовж тротуару автомобілі виглядали іграшковими.