Джеймс Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

— Тільки не кажи, що тобі вже пора йти, — Гарі Вінс притягнув її ближче до себе.

— Ще є півгодини. Любий Гарі, — зітхнула Джулія, торкаючись руками його голих грудей, — я б хотіла взагалі не покидати тебе. Час пролетів так швидко...

— Інгліш буде зайнятий ще кілька годин. Може, не поїдеш сьогодні до клубу? Або й узагалі більше ніколи туди не поїдеш, облишивши всі ті клуби?

— Не думаю, що Ніку це сподобається, — відповіла Джулія, розуміючи, що їй самій дуже хочеться там співати. — Якщо покину клуб, Інгліш захоче, аби я більше часу проводила з ним, Гарі.

— Мабуть, — розчаровано погодився той. — Ну що ж, напевно, я маю бути вдячним навіть за ці маленькі радощі.

— Невже вони такі маленькі для тебе, любий?

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Я хочу тебе постійно. Хочу, щоб ти була зі мною завжди.

— І я цього хочу, — сказала Джулія, трохи лукавлячи.

Вона піднялась, аби він міг поцілувати її, і на деякий час вони потонули у коханні. Раптом Джулія вигукнула:

— Краще ні, любий. Ну справді, Гарі. За кілька хвилин я вже мушу виходити.

— О Джуліє, — пристрасно видихнув Гарі. — Забудь про той чортів клуб. Залишся зі мною. Не йди.

— Мушу йти, Гарі. Усім буде цікаво, куди я зникла. Якщо вони розкажуть Ніку...

— Ну добре, добре, — роздратовано проказав Гарі. — Вибач. Я не повинен був цього говорити.

— Не сердься, любий, — Джулія обережно вивільнилася з обіймів молодого чоловіка. — Ми маємо бути розумними.

— Добре, давай будемо розумними, — гірко погодився Гарі.

Жінка усміхнулася.

— Я люблю цю кімнату. Люблю теплий вогонь і кохаю тебе, милий.

Він відігнав наростаюче невдоволення.

— Ми щасливі, Джуліє, що маємо один одного.

— Ти такий хороший...

— А ти — найкрасивіша дівчина у світі.

Вона задоволено засміялася.

— Ти ж знаєш, що це нісенітниця, але мені приємно, що ти так думаєш. Будь ласка, продовжуй так вважати.

Гарі притягнув коханку до себе.

— Я божеволію від тебе, Джуліє, — зізнався він, — просто божеволію.

Вона обняла коханого за шию.

— Я також божеволію від тебе, Гарі.

— Ти вже спізнюєшся, Джуліє. Але мені байдуже, і тобі теж має бути байдуже.

— Мені таки потрібно йти, — трохи лукавлячи, сказала Джулія.

— А мені байдуже.

— Тоді швидко, любий, — і вона поцілувала його так міцно, що він відчув на губах присмак крові. — О любий! — вона затамувала подих. — О любий, любий, любий...

Час немов зупинився, лише їхнє уривчасте дихання та її стогони насолоди порушували тишу.

Раптом пальці Джулії вп’ялися, немов гачки, у плече Гарі, а тіло вигнулося, немов лук із натягнутою тятивою.

— Що це було? — прошепотіла йому на вухо, тоді відштовхнула коханця й сіла, вдивляючись у темряву, ледь освітлену згасаючим полум’ям.

— Що сталося? — запитав він, відкинувшись на подушку.

— Я щось чула, — відповіла Джулія, і Гарі помітив, як вона зблідла, коли полум’я освітило її напружене обличчя.

Холодний піт виступив на його спині, він рвучко сів і прислухався.

— У тій кімнаті хтось є, — прошепотіла Джулія.

— Не може бути, — сказав він, раптом відчувши неймовірний страх. — Двері замкнені, тобі здалося.

— Ні. Там хтось є, — повторила Джулія і схопила його за руку. — Я відчуваю.

Гарі прислухався, але почув лише калатання власного серця.

— Там нікого не може бути, — хрипло запевнив він. — Ти налякала мене до смерті, Джуліє.

— Йди і подивися. Я впевнена, що щось чула.

Він боявся, що це міг прийти Інгліш. А якщо і справді той прийшов? Що буде, коли, відчинивши двері, він побачить боса?

— Гарі, — струсонула його Джулія. — Йди і подивися.

Відкинувши ковдру, він зісковзнув із ліжка, схопивши рукою халат.

— Тобі здалося, — заспокоював чоловік більше себе, ніж її. — Ніхто не може прийти сюди. Ніхто не має ключа.

Та раптом застиг, відчуваючи, як волосся на його потилиці піднімається дибки.

У кімнаті почувся слабкий скрип, і двері спальні почали повільно відчинятися.

Гарі заціпенів. Його пальці, котрі враз спаралізувало, заплутались у складках халата, а страх скував усе тіло.

— О Гарі! — вигукнула Джулія і вп’ялися йому в лікоть.

Гарі не міг вимовити й слова. Він сидів на краю ліжка, не відводячи погляду від дверей, що повільно відчинялися.

Роджер Шерман з’явився, немов привид, тримаючи у правій руці пістолет. На світлому плащі темніли мокрі плями від дощу, вода стікала з країв капелюха, а шкіра блищала від вологи. Шерман увійшов до кімнати, повільно рухаючи щелепами, а в його байдужих очах яскраво відблискував вогонь.