Деннис Лихэйн - Містична річка

— Коли моя Джейні померла, нехай буде благословенна її душа, Джиммі, я був сам не свій не менш як півроку. Сьогодні вона була зі мною, моя прекрасна дружина, а наступного дня мене покинула. — Він клацнув своїми великими пальцями. — Того дня Бог здобув собі нового янгола, а я втратив святу. Однак на той час усі мої діти вже підросли, Богу дякувати. Я хочу сказати, що міг дозволити собі тужити півроку. Я мав цю розкіш. А ти її не маєш.

Тео відхиливсь назад на своєму стільці, й Джиммі знову відчув, як у ньому закипає обурення. Джейні Севідж померла десять років тому, й Тео заліз у пляшку значно надовше, ніж на півроку. Мабуть, років на два. Але в цьому не було нічого нового, просто смерть дружини дала йому змогу відпустити всі гальма. Коли вона була жива, то була йому потрібна як торішній сніг.

— То ти зрозумів, що я тобі кажу? — мовив Тео. — Ти не маєш допустити, щоб твоє горе дозволило тобі відмовитися від твоїх домашніх зобов’язань.

— Моїх домашніх зобов’язань, — повторив Джиммі.

— Атож. Ти не можеш забути, що тобі треба дбати про мою дочку та малих дівчаток. Вони мають бути твоїм найпершим пріоритетом тепер.

— Угу, — сказав Джиммі. — Тео, невже ти думав, що я про це забуду?

— Я не казав, що ти забудеш. Я казав, ти можеш забути. А це різні речі.

Джиммі дивився на ліве коліно Тео та уявляв, як воно вибухає червоним кольором.

— Тео.

— Я тебе слухаю, Джиме.

Джиммі побачив, як вибухає друге коліно Тео, й сперся на лікті.

— Ти не думаєш, що ми могли б відкласти цю розмову?

— Нема зручнішого часу, ніж цей, — Тео загуркотів своїм гучним сміхом, але в ньому відчувалася погроза.

— Скажімо, на завтра. — Джиммі відвів погляд від колін Тео й глянув йому в очі. — Я хочу сказати, ми могли б побалакати про це завтра. Ти зі мною не згоден, Тео?

— А сьогодні, Джиммі, тобі не до вподоби? — Тео почав дратуватися. Він був здоровезний чоловік з палким темпераментом, і Джиммі знав, що багато людей боялися його, що Тео бачив страх на обличчях, коли йшов вулицею, що він звик до нього й плутав його з повагою. — На мій погляд, для такої розмови не можна обрати слушний час. Я маю рацію? Тож я вирішив позбутися її якнайшвидше.

— Та й справді, — погодився Джиммі. — Чом би не побалакати про це й сьогодні?

— Ти розумний чоловік. — Тео поляпав Джиммі по коліну й підвівся. — Ти все подолаєш, Джиммі. Тобі буде боляче, але ти витримаєш. Бо ти чоловік. Я сказав Аннабет у вашу першу шлюбну ніч: «Люба, тобі дістався справжній чоловік старої школи. Досконалий чоловік, — сказав тоді я. — Чемпіон. Чоловік, який…»

— Мабуть, вони вкинули її в мішок, — промовив Джиммі.

— Ти про що? — подивився на нього Тео згори вниз.

— Такою була Кейті, коли я бачив її в моргу минулої ночі. Ніби хтось укинув її в мішок і потім бив по мішку залізною трубою.

— Припини, облиш ці фантазії.

— Я не міг навіть зрозуміти, якої раси вона була. Могла бути чорною, а могла й пуерториканкою, як її мати. Могла бути арабкою. Проте білою вона не здавалася. — Джиммі подивився на свої руки, з’єднав їх між коліньми й помітив плями на кухонній підлозі — коричневу біля своєї лівої ноги, гірчичну біля ніжки стола. — Джейні померла вві сні, Тео. Я глибоко її шаную, але так воно було. Вона лягла спати й більше не прокинулася. Спочила з миром.

— Ти ліпше не говори про Джейні. Гаразд?

— А як померла моя дочка? Її вбили. Це велика різниця.

На мить у кухні запанувала тиша — насправді вона гуділа мовчанкою, так може гудіти лише порожнє помешкання, якщо кімнати під ним наповнені людьми, — і Джиммі подумав, чи в Тео вистачить дурості базікати далі. Ну ж бо, Тео, бовкни яку-небудь дурницю! Я саме в такому настрої, я мушу схопити те бубніння, яке лунає в мені, й пожбурити ним у когось.

— Я тебе розумію, — сказав Тео, і Джиммі гучно видихнув повітря крізь ніздрі. — Розумію. Але, Джиме, ти не маєш сприймати все…

— Чого я не маю сприймати? — запитав Джиммі. — Хтось приставив рушницю до тіла моєї дочки й відстрелив їй півголови, а ти хочеш, щоб я тепер думав про свої найближчі пріоритети? Скажи мені, чи таку роль я повинен тепер виконувати? Ти хочеш стовбичити тут наді мною і грати паскудного великого патріарха?

Тео подивився вниз на свої черевики й важко видихнув повітря крізь ніздрі, стискаючи й розтискаючи обидва кулаки.

— Я не думаю, що заслуговую на таку оцінку.

Джиммі підвівся й відставив свій стілець від кухонного столу. Потім підняв контейнер з підлоги, подивився на двері й промовив: