Деннис Лихэйн - Містична річка

Ісусе.

Ця картина переслідувала його, коли він ішов у душ: якби він тільки міг утекти від думки, що вона стоїть у кабіні платного телефона, розтуливши рота, а слова підіймаються з її горла.

Шоне, вона хотіла сказати: я повертаюся додому.

У понеділок уранці Селеста була в кухні зі своєю кузиною Аннабет, коли дім почав наповнюватися людьми, які прийшли, щоб висловити своє співчуття. Аннабет стояла над піччю, з пильною увагою готуючи страви, коли Джиммі вийшов із душу, устромив голову в двері й запитав, чи не може чимось допомогти.

Коли були дітьми, Селеста й Аннабет більше вважали себе сестрами, ніж кузинами. Аннабет була єдина дівчинка в родині, що складалася з хлопців, а Селеста була одиначка в батьків, які терпіти не могли одне одного, тож дівчата багато часу перебували разом, а коли стали підлітками, то майже щовечора розмовляли по телефону. Та протягом років це якось непомітно змінилося, у міру того як відчуження між Селестиною матір’ю та батьком Аннабет посилювалося, переходячи від приязних взаємин до прохолодних, а потім і до ворожих. І якимсь чином, хоч жодна подія на це не вказувала, відчуження перейшло від брата й сестри на їхніх дочок, аж поки Селеста й Аннабет не стали бачитися лише з формальних причин — під час одружень, коли котрась із близьких родичок народжувала дитину й під час наступних хрестин і зрідка на Різдво та Великдень. Така зміна стосунків не мала очевидної причини. Селеста переживала найбільше, їй було прикро, що стосунки, які колись здавалися нерозривними, могли так легко поламатися під впливом часу, родинного контролю та зміни віку.

Справи поліпшилися, коли померла її мати. Уже минулого літа вона й Дейв іноді виїздили на пікнік разом з Аннабет і Джиммі, а взимку двічі виходили на обід із трунками. Щоразу розмовляти їм ставало легше, й Селеста зі смутком пригадувала змарновані десять років відчуження, давши їм назву «Розмарі».

Аннабет приходила до Селести, коли Розмарі померла. Ті три дні вона приходила до сестри щоранку й залишалася допізна. Вона готувала їжу, допомагала з похоронними справами й сиділа із Селестою, коли та оплакувала матір, яка ніколи дочку особливо не любила, а все ж таки була їй матір.

І тепер Селеста прийшла до Аннабет, хоч думка про те, що така стримана жінка, як Аннабет, потребує підтримки, була чужа для всіх, і для Селести також.

Але вона стояла біля кузини й допомагала їй готувати їжу, діставати щось із холодильника, коли та її просила, відповідала на більшість телефонних дзвінків.

А тепер сюди прийшов Джиммі, менш як через двадцять чотири години після того, як довідався, що його дочка мертва, й запитує дружину, чи не потрібна їй допомога. Його волосся було досі мокре й майже не розчесане, сорочка прилипла до грудей, під очима висіли мішки від горя та недосипання, й Селеста могла тільки подумати: «О Боже, Джиммі, як ти будеш тепер? Ти про себе подумав, Джиммі?»

Усі інші люди, які прийшли сюди тепер, заповнивши вітальню та їдальню, штовхалися в коридорі, складали свої пальта на ліжка в Надіниній і Сариній кімнаті й раз по раз поглядали на Джиммі, не тому, що турбувалися за нього, а тому що просто не могли не дивитись на нього. Ніби лише він міг пояснити брутальну подію, яка приголомшила їх усіх, заспокоїти тривогу в їхніх мізках, підтримати їх, коли шок минеться і на їхні тіла накотиться нова хвиля болю. Джиммі не треба було докладати ніяких зусиль, щоб мати абсолютний авторитет, і Селеста часто думала про те, чи відчував він на собі цей тягар, що мав бути особливо тяжким у такі часи, як цей.

— Ти чого? — запитала Аннабет, не відриваючи погляду від бекону, що шкварчав на чорній сковорідці.

— Допомога потрібна? — запитав Джиммі. — Я можу попрацювати трохи біля печі, якщо ти захочеш.

Аннабет зиркнула на плиту й похитала головою.

— Ні, все гаразд.

Джиммі подивився на Селесту, ніби хотів запитати: вона тут, із тобою?

Селеста кивнула головою:

— Джиме, ми зробимо тут усе, що треба.

Джиммі глянув на дружину, й Селеста відчула найніжніший біль у тому погляді. Вона відчула, як шматок серця відколовся в нього й опустився глибоко в груди. Він нахилився над плитою й витер піт зі щоки Аннабет своїм указівним пальцем. Аннабет сказала:

— Не треба.

— Подивись на мене, — прошепотів Джиммі.

Селеста відчула, що треба, мабуть, покинути кухню, але вона боялася, аби її рух не порушив чогось між кузиною та Джиммі, чогось дуже тендітного.