Деннис Лихэйн - Містична річка

Вона сказала йому, що він стає занудним, нестерпним, примітивним у своїх поглядах. А він їй не заперечував — бо що тут заперечиш? Питання було не в тому, сприймає він чи не сприймає ці речі, а в тому, як він їх сприймає — позитивно чи негативно.

Утім, вони все ще кохали одне одного. Кожне по-своєму, вони силкувалися досягти порозуміння — Шон намагався вибратися зі своєї шкаралупи, а Лорен проломитися в неї. Хоч би яка була ця хімічна потреба в людей злитися докупи, вона в них була завжди. Завжди.

З усім тим, він мав би помітити, що в дружини виник роман. І, можливо, не так сам роман його стурбував, як вагітність, яка стала його наслідком.

Прокляття. Він сидів долі на кухні, не маючи поруч себе своєї дружини, приклавши долоні до лоба, й у тисячний раз за останній рік намагався зрозуміти причину своєї катастрофи. Однак бачив її уламки, розкидані по кімнатах свого мозку.

Коли задзвонив телефон, він відразу відчув — навіть іще не піднявши слухавки — це вона.

— Це я, Шоне.

На протилежному кінці лінії він чув приглушений гуркіт трактора з причепом і тихе хурчання автомобілів, що котилися по автостраді. Він відразу уявив собі картину — зупинка для відпочинку біля автостради, поруч станція для заправлення автомобілів, ряд телефонів-автоматів між крамницею та «Мак-Доналдсом». І Лорен стоїть і слухає.

— Лорен, — мовив Шон, — я знаю, що це ти.

Хтось пройшов повз платні телефони, подзенькуючи ключами.

— Лорен, ти тільки скажи що-небудь.

Трактор-трейлер перемикнувся на першу швидкість, і його гуркіт посилився, коли він поїхав через паркувальний майданчик.

— Як вона? — запитав Шон.

Він мало не сказав: «Як там моя дочка?», але зрештою він не знав, чи вона його, знав лише, що вона дочка Лорен, тому повторив:

— Як там вона?

Трейлер перемкнув свою швидкість на другу, й, поки наблизився до виходу з паркувального майданчика та автостради, що була за ним, шарудіння його шин стихло.

— Ти робиш мені дуже боляче, — сказав Шон. — Невже ти не можеш бодай озватися до мене?

Він пригадав, що Вайті сказав Бренденові Гаррісу про кохання, що воно не виникає бодай один раз у більшості людей, і він бачив, як його дружина стоїть там, дивлячись на трейлер, що виїздить на дорогу, зі слухавкою, притиснутою до вуха, але не до рота. Вона була тендітна висока молодиця, з волоссям кольору дерева вишні. Коли сміялася, вона прикривала рот пальцями. Якось під час навчання в коледжі вони перебігали кампус під дощем, і під аркою бібліотеки, де вони знайшли прихисток, Лорен уперше поцілувала його. Щось тоді розтануло в Шонових грудях. Її мокра долоня торкнулася його шиї, і його груди стиснулися — він довго не міг дихати, таке було вперше. Вона тоді сказала йому, що він має найгарніший голос із тих, які вона чула, що він діє на неї, як віскі і як дим від вогнища.

А коли вона пішла від нього, узвичаєний ритуал їхніх розмов по телефону вимагав, щоб він говорив, поки вона вирішувала покласти слухавку. Лорен ніколи не озивалася протягом тих телефонних дзвінків, які він від неї одержував після того, як вона його покинула, дзвінків із зупинок біля автостради й запилюжених телефонних будок, що стояли біля доріг, які вели до техасько-мексиканського кордону. Іноді вона телефонувала й тоді, коли поверталася однією з тих доріг назад. Та хоч зазвичай у його вухах чулось саме шарудіння телефонної лінії, він завжди знав, коли це була вона. Він відчував її крізь телефон. Подеколи вчував її запах.

Їхні розмови — якщо це можна було назвати розмовами — могли тривати хвилин п’ятнадцять, залежно від того, як довго він говорив, але сьогодні Шон був виснажений загалом і змучений тугою за нею, за жінкою, яка зникла одного ранку на сьомому місяці вагітності, мабуть, пересичена його почуттями до неї, єдиними, що в нього залишилися.

— Я не можу довго розмовляти з тобою сьогодні, — сказав він. — Я страшенно стомився, й у мене все болить, а ти навіть не хочеш подарувати мені втіху почути твій голос.

Стоячи на кухні, він дав їй безнадійні тридцять секунд на відповідь. Він міг почути дзвінок — це хтось накачував шину свого автомобіля повітрям.

— Бувай, дитино, — промовив він (слова наполовину застрягли йому в горлі) й поклав слухавку.

Він постояв мовчки кілька секунд, слухаючи відлуння дзвінка помпи для накачування шини повітрям і відлуння тиші, яка опустилася на кухню та гупала йому в серце.

Це мучитиме його, він був переконаний. Можливо, протягом усієї ночі та ранку. Можливо, протягом усього тижня. Він зламав ритуал. Він поклав слухавку під час «розмови» з нею. А що, як саме цієї хвилини вона розтулила губи, щоб назвати його ім’я?