Деннис Лихэйн - Містична річка

Через парад, який проходив перед ними, Шон побачив Джиммі й Аннабет Маркус. Їхні дві гарненькі доньки сиділи на плечах Вела й Кевіна Севіджів. Дівчатка махали руками кожній платформі й кожному відкритому автомобілеві, які пропливали повз них.

Двісті шістнадцять років тому, як знав Шон, на берегах каналу збудували першу в’язницю, яка згодом дала свою назву каналові. Першими поселенцями в Бакінгемі стали тюремники та їхні родини, дружини та діти чоловіків, які сиділи в тюрмі. Миритися їм було нелегко. Коли ув’язнені виходили на волю, вони часто бували надто стомлені або надто старі, щоб переселятися кудись далеко, й Бакінгем незабаром став відомий як звалище всіляких покидьків. Салуни виникали як гриби на цій авеню та в її брудних провулках, і тюремники переселилися на пагорби, побудувавши там свої оселі, тож вони знову могли дивитися згори вниз на людей, яких колись охороняли. У 1800-х роках почався бум тваринництва й там, де тепер автострада, розмістилися тваринницькі ферми, худобу підвозили до самої Сідней-стрит для пішого переходу до центру дороги, на якій нині був парад. І покоління колишніх арештантів та робітників на різницях і їхніх нащадків протягли район Низини до того місця, куди підганяли худобу. В’язницю закрили внаслідок якогось забутого реформістського руху, й тваринницький бум закінчився, а салуни будували й далі. Потім накотилася хвиля ірландських іммігрантів, після неї вдвічі більша хвиля італійців, збудували підземку, й місцеві мешканці подалися в місто шукати роботу, одначе в кінці дня вони завжди поверталися сюди, додому. Ви поверталися сюди тому, що збудували це селище, ви знали його небезпеки та його втіхи, а головне, ніщо з того, що тут відбувалося, не дивувало вас. Був свій глузд і в масових крадіжках, і в кривавих намаганнях зробити лад, і в іграх у м’яч, і в коханні, яке відбувалося в неділю вдосвіта. Але вже ніхто не бачив у цьому здорового глузду, і в цьому була суть. Нікого тут не вітали.

Лорен прихилилася до нього, її голова була під його підборіддям. Шон відчував її сумнів, але і її потребу відновити віру в нього. Вона промовила:

— Ти був дуже наляканий, коли той хлопчисько націлив на тебе пістолет?

— Сказати правду?

— Скажи.

— Злякався так, що мало в штани не наробив.

Вона витягла свою голову з-під його підборіддя й подивилася на нього.

— Ти серйозно?

— Так, — сказав він.

— А ти подумав про мене?

— Подумав, — відповів він. — Я подумав про вас обох.

— І що ти подумав?

— Про те, що відбувається тут тепер.

— Про парад і таке інше?

Він кивнув головою.

Вона поцілувала його в шию.

— Ти нахабно брешеш, мій любий, але мені приємно тебе слухати.

— Я не брешу, — сказав він. — Повір мені, я не брешу.

Вона подивилася вниз на Нору.

— У неї твої очі.

— І твій ніс.

Не відриваючи погляду від дитини, вона промовила:

— Я сподіваюся, це їй допоможе.

— Я теж.

Він поцілував її.

Вони прихилилися до стіни разом, дивлячись на потік людей, що проминав їх по хіднику, а потім перед ними несподівано виникла Селеста. Шкіра в неї була бліда, а волосся всипане лупою. Вона смикала свої пальці, ніби хотіла виламати їх із суглобів.

Вона кліпнула очима й подивилася на Шона.

— Привіт, поліціянте Дівайн.

Шон подав їй руку, бо, здавалося, вона впаде, якщо хтось її не підтримає.

— Привіт, Селесто. Називайте мене Шон. Так буде краще.

Вона потисла йому руку. Її долоня була клейка, пальці гарячі, й вона відразу опустила руку.

— Це Лорен, моя дружина, — сказав Шон.

— Добридень, — мовила Лорен.

— Добридень.

Якусь мить ніхто не знав, що казати. Вони стояли напружені, чужі одне одному, а потім Селеста подивилася через вулицю, й Шон простежив за її поглядом до Джиммі. Той стояв там, обнявши Аннабет, обоє вони сяяли, як сьогоднішній день, оточені друзями та родичами. Либонь, вони були певні, що більше нічого не втратять.

Очі Джиммі ковзнули повз Селесту й зустрілися з Шоновими. Він кивнув йому головою, й Шон кивнув у відповідь.

Селеста промовила:

— Він убив мого чоловіка.

Шон відчув, як Лорен застигла навпроти нього.

— Я знаю, — сказав він. — Я ще не можу цього довести, але я знаю.

— Але ви доведете?

— Що?

— Доведете, що він його вбив? — запитала вона.

— Я спробую, Селесто. Присягаюся Богом.

Селеста подивилася на авеню й пошкрябала собі голову з ледачою люттю, ніби хотіла вишкрябати з неї воші.

— Останнім часом у мене щось діється з головою, — сказала вона. — Це смішно, але я неспроможна мислити. Неспроможна, та й годі.