Деннис Лихэйн - Містична річка

Аннабет поклала руки на його стегна, її нігті вп’ялися в плоть біля його хребта.

— Коли ми закінчимо, Джиме…

— То що? — Джиммі вже сп’янів від неї.

— Не забудь поцілувати на ніч дівчаток.

Джиммі прокинувся в неділю вранці, почувши далекий гуркіт барабанів.

Не боязке та-та-та, супроводжуване дзенькотом тарілок якогось зачуханого оркестрика в миршавому клубі, а глибоке й потужне там-там військового оркестру, що розташувався за кілька кварталів від них. Почувся рев мідних труб, раптовий і фальшивий. І знову це був далекий звук, він долинув сюди крізь вранішнє повітря з відстані десять або дванадцять кварталів і помер майже відразу по тому, як пролунав. Потім настала тиша, в якій він лежав і дослухався до тихого тріскотіння пізнього недільного ранку — ранку сонячного, судячи зі світла по той бік опущених штор. Чути було, як туркотять голуби на своїх сідалах і сухо гавкає собака. Ось клацнули дверці автомобіля, відчинившись і зачинившись. Він чекав, коли загуркоче двигун, але двигун так і не загурчав. Перегодом знов почувся стукіт там-таму, гучний і впевнений.

Джиммі глянув на годинник, що стояв на нічному столику, — одинадцята година. Коли востаннє він так довго спав? Не здужав пригадати. Багато років тому. Можливо, десять. Він пригадав виснаження кількох останніх днів, відчуття, яке він пережив, коли труна з тілом Кейті піднялась і, немов скинута самоскидом, упала в яму, розчавивши йому тіло. А потім учора ввечері до нього прийшли Правильний Рей Гарріс і Дейв Бойл, коли він сидів п’яний на канапі у вітальні, з пістолетом у руці, дивлячись, як вони махають йому із заднього сидіння автомобіля, який пахнув яблуками. Між ними він побачив потилицю Кейті, вона жодного разу не обернулася, коли вони поїхали вниз по Ґеннон-стрит, а Правильний Рей і Дейв махали руками, як божевільні, тоді як Джиммі відчував грубий лоскіт пістолета в своїй долоні. Він нюхав мастило й думав, чи не всунути дуло пістолета собі в рот.

Сидіння біля труни було кошмаром, бо о восьмій годині вечора з’явилася Селеста й накинулася на Джиммі, молотячи його кулаками й називаючи вбивцею.

— Ти маєш її тіло, — репетувала вона. — А що маю я?! Де він, Джиммі?! Де?!

Брюс Брид та його сини відтягли її від нього й виштовхали з помешкання, але Селеста не замовкала:

— Убивця! Він убивця! Він убив мого чоловіка! Убивця!

Убивця.

Потім відбувся похорон і служба Божа біля могили. Джиммі стояв там, коли вони опускали його дитину в яму й кидали на труну грудки й каменюки, і Кейті зникла від нього під землею, ніби ніколи й не жила на світі.

Тягар усього цього навалився на нього минулого вечора. Труна Кейті то підіймалася, то опускалася, то підіймалася, то опускалася, й на той час, коли він поклав пістолет у шухляду й упав на ліжко, він почувався знерухомленим, так ніби його кров згорнулась, а кістки затверділи й померли.

О Господи, подумав він, я ніколи не почувався таким стомленим. Таким стомленим, таким сумним, таким непотрібним і таким самотнім. Мене виснажили мої помилки, моя лють і мій гіркий-гіркий смуток. А проте я намагався зчистити з себе свої гріхи. О, Господи, лиши мене самого й дай мені померти, щоб я більше не творив нічого неправедного й не стомлювався, не ніс більше на собі тягар своєї природи та своєї любові. Визволи мене від усього цього, бо сам я надто стомлений, щоб зробити це власноруч.

Аннабет намагалася зрозуміти його провину, його жах перед самим собою, але не здужала. Бо вона не натискала на спусковий гачок.

А тепер він проспав до одинадцятої години. Дванадцять годин глибокого сну, і він не чув, як прокинулась Аннабет.

Він десь читав, що ознакою глибокої депресії є постійне виснаження, невідчепна потреба спати, та коли сьогодні він сів у ліжку й почув гуркіт барабанів, супроводжуваний тепер майже мелодійною музикою мідних труб, він відчув себе свіжим. Джиммі почувався так, ніби мав лише двадцять років. Він прокинувсь, і йому здавалося, він уже ніколи не хотітиме спати.

Це готують святковий парад, пригадав він. Гуркіт барабанів і музика труб долинали сюди від оркестру, який готувався промарширувати по Бакінгем-авеню опівдні. Він підвівся з ліжка, підійшов до вікна й підняв штору. Причиною того, чому автомобіль не увімкнув мотор, було те, що Бакінгем-авеню повністю заблокували від Низини до Роум-Бейсин. Тридцять шість кварталів. Джиммі глянув у вікно вниз на авеню. Це була смуга сіро-синього асфальту під осяйним сонцем, така чиста, якою тільки Джиммі міг її собі уявити. Сині турнікети перегороджували в’їзд до кожної з поперечних вулиць і тяглися понад узбіччями так далеко, як сягав зір Джиммі в кожному з напрямків.