Деннис Лихэйн - Містична річка

— Що ви знаєте? — повторив Бренден хрипким голосом.

Шон стенув плечима. Він хотів би мати відповідь для Брендена, та коли подивився на цих двох хлопчаків, нічого не спало йому на думку. Взагалі нічого.

На Ґеннон-стрит Джиммі взяв із собою пляшку. У кінці цієї вулиці був дім для літніх людей, збудований з вапняку й граніту ще в шістдесятих роках двадцятого сторіччя. Він мав два поверхи й тягся на половину кварталу по Геллер-корт, вулиці, що починалася там, де закінчувалася Ґеннон-стрит. Джиммі примостився сидіти на білих сходах і дивився назад, униз на Геннон-стрит. Він чув, старих людей звідти виганяють, бо Пагорби стали такими популярними, що власник будівлі мав намір продати її чоловікові, який спеціалізувався на облаштуванні кондомініумів для молодих подружжів. Пагорби як житловий район фактично вже перестали існувати. Раніше їх уважали снобістським братом Низини, але тепер вони вже випали з цієї родини. Незабаром тут усе, либонь, перепланують, змінять назву й відріжуть цей клапоть території від Східного Бакінгему.

Джиммі дістав кухоль з-під куртки, ковтнув трохи віскі й подивився на те місце, де вони востаннє бачили Дейва Бойла того дня, коли незнайомі чоловіки посадили його в свою машину, і його голова виглядала в заднє вікно, розчиняючись у тіні в міру того, як зростала відстань.

Я не хотів би, щоб це був ти, Дейве. Справді не хотів би.

Він підняв кухля й звернувся до Кейті. Тато спіймав його, моя люба. Тато його покарав.

— Розмовляєш сам із собою?

Джиммі підвів голову й побачив Шона, який вийшов з автомобіля, тримаючи в руках бляшанку з пивом. Побачивши величезну пляшку Джиммі, він усміхнувся:

— Маєш якийсь привід?

— Важка ніч, — відповів Джиммі.

Шон кивнув головою.

— У мене вона теж була нелегкою. Я бачив кулю зі своїм ім’ям на ній.

Джиммі посунувся, й Шон сів поруч.

— Чому ти приїхав мене сюди шукати?

— Твоя дружина сказала, що ти, певно, тут.

— Моя дружина?

Джиммі ніколи не розповідав їй про свої поїздки сюди. Господи, та вона справжній детектив.

— Так от, Джиммі. Ми домоглися сьогодні успіху.

Джиммі зробив великий ковток із пляшки, відчуваючи, як затремтіло його серце.

— Успіху?

— Так. Ми схопили вбивць твоєї дочки. Схопили готовими.

— Убивць? — перепитав Джиммі. — У множині?

Шон кивнув головою.

— Власне кажучи, дітей. Їм по тринадцять років. Син Рея Гарріса й хлопчисько на ім’я Джонні О’Ші. Півгодини тому вони зізналися.

Джиммі відчув, як ніж увійшов йому в мозок крізь вухо й вистромився назовні крізь друге. Розжарений ніж пронизав йому мозок.

— Жодних сумнівів? — запитав він.

— Жодних, — підтвердив Шон.

— Чому?

— Чому вони це зробили? Вони навіть не знають. Вони гралися з пістолетом. Побачили, як до них наближається автомобіль, і один ліг посеред вулиці. Автомобіль попав у кювет, відмовила передача. О’Ші підбіг до машини з пістолетом, каже, він хотів її лиш налякати, але пістолет вистрелив. Кейті вдарила його дверима, й хлопці кажуть, це їх розлютило. Вони погналися за нею, бо не хотіли, мовляв, щоб вона комусь розповіла, що вони мають пістолет.

— А чому вони її били? — запитав Джиммі й хильнув іще віскі.

— Рей молодший мав хокейну ключку. Він не відповідав на мої запитання. Він німий, тобі це відомо? Але О’Ші сказав, вони її били, бо вона розгнівала їх тим, що втікала. — Шон стенув плечима, так ніби крайнє безглуздя того, що сталося, приголомшило навіть його. — Малі мерзотники, — проказав він. — Боялися, вона їх викаже, а тому вбили її.

Джиммі підвівся. Він роззявив рота, щоб ковтнути повітря, але ноги йому підігнулися, й він знову сів на сходи. Шон поклав руку йому на лікоть.

— Розслабся, Джиме. Зроби кілька вдихів.

Джиммі побачив, як Дейв сидить на землі, затуляючи долонями розколину, яку Джиммі накреслив своїм ножем на його животі. Він почув його голос: «Подивися на мене, Джиммі. Подивися на мене».

— Мені зателефонувала Селеста Бойл, — промовив Шон. — Вона сказала, що Дейва немає вдома. Завважила, він трохи схибнувсь останніми днями. Сказала, що ти, Джиммі, можеш знати, де він є.

Джиммі спробував щось сказати. Він розтулив рота, але в його горлянку напхалося щось схоже на вологу вату.

Шон промовив:

— Ніхто більше не знає, де може бути Дейв. А нам, Джиме, важливо побалакати з ним, бо він може щось знати про типа, якого вбито біля «Останньої краплі» тієї самої ночі.

— Убито тієї самої ночі? — спромігся вимовити Джиммі, перш ніж його горло знову забилося мокрою ватою.