Деннис Лихэйн - Містична річка

Дейв кивав головою й думав, чи немає на ньому якого знаку — може, подряпини на обличчі, що її не міг побачити, — який вселяв кожному бажання скривдити його. Як і тим чоловікам в автомобілі. Чому вони обрали його? Як вони довідалися, що він полізе в їхню машину, а Джиммі й Шон туди полізти не захочуть? Коли Дейв озирався назад, ця пригода тепер уявлялася йому так. Ті чоловіки (він знав їхні імена чи принаймні імена, якими вони називали один одного, хоч і не здужав примусити себе користуватися ними) знали , що Шон і Джиммі не погодяться полізти в машину без бійки. Шон кинеться втікати до свого дому, горлаючи, а Джиммі — їм, либонь, довелося б побити Джиммі до непритомності, щоб затягти в машину. Вовчисько навіть сказав тоді в машині:

— Ти бачив того малого в білій майці? Бачив, як він дивився на мене, без найменшого страху, спокійнісінько? Коли дійде зросту, приб’є кого-небудь і не згає жодної ночі, думаючи про це.

Його партнер, Жирний Вовк, посміхнувся.

— Я не проти невеличкої бійки.

Вовчисько похитав головою.

— Він відкусив би тобі пальця, якби ти лиш потягнув його до машини. Ти й не помітив би, що залишився без пальця.

Дейвові допомагали клички, які він їм дав: Вовчисько та Жирний Вовк. Він тепер міг бачити їх як створіння, вовків, які ховалися в людському одязі, а себе — як персонажа в їхній історії: хлопця, якого викрали вовки; хлопця, який утік і через вологий ліс добіг до бензоколонки «Ессо»; хлопця, що залишався спокійним і хитрим і постійно шукав, як йому виплутатися з цієї халепи.

У школі, проте, Дейв був лише хлопцем, якого викрали, й кожен давав волю своїй уяві, намагаючись угадати, що сталося з ним за ці чотири дні. Одного ранку в туалеті семикласник, якого називали Молодшим Мак-Каффері, став до пісуара поруч із Дейвом і запитав:

— Вони дали тобі посмоктати?

Його друзі семикласники зареготали й стали цмокати.

Почервонівши, Дейв застебнув тремтливими пальцями ширінку й поглянув на Молодшого Мак-Каффері. Він спробував надати своїм очам погрозливого виразу. Молодший Мак-Каффері спохмурнів і врізав йому ляпаса, відлуння якого прокотилося по всьому туалеті. Один із семикласників схопив ротом повітря, як дівчина.

Мак-Каффері промовив:

— Ти щось хотів сказати мені, педику? Хочеш, щоб я ще раз урізав тобі по пиці?

— Він плаче, — сказав хтось.

— Та й справді! — вигукнув Молодший Мак-Каффері, і сльози ринули Дейвові з очей.

Щока, яка спочатку заніміла, тепер пекла, але він страждав не від болю. Біль ніколи йому дуже не допікав, і він ніколи від болю не плакав, навіть тоді, коли впав із велосипеда й пошматував собі щиколотку педаллю. Тоді довелося зшивати її — наклали аж сім швів. Він страждав від тих емоцій, що накочувалися на нього через хлопців. Ненависть, огида, гнів, зневага. І все було спрямоване на нього. Дейв не розумів чому. Адже він нікого не скривдив за все своє життя. Проте вони ненавиділи його. І ця ненависть примушувала його почуватися сиротою. Він також почував себе смердючим, винним і нікчемним і плакав тому, що не хотів так почуватися.

Усі хлопці сміялися з його сліз. Молодший Мак-Каффері танцював навколо нього кілька хвилин, його обличчя кривилося, коли він зображував, як ридає Дейв. Коли той нарешті спромігсь опанувати себе й лише іноді чмихав носом, Молодший ударив його знову, в те саме місце й так само сильно.

— Дивись на мене, — наказав Молодший, коли Дейв відчув, як його очі знову вибухнули слізьми. — Дивись на мене.

Дейв подивився вгору на Молодшого, сподіваючись побачити щось людське на його обличчі — співчуття або й жалість, — він віддав би перевагу жалості, натомість побачив зневагу й лють.

— Авжеж, — сказав Молодший Мак-Каффері, — ти смоктав йому член.

Він знову замахнувся, щоб ударити Дейва, і Дейв опустив голову й зіщулився, але Молодший не став його бити, а пішов геть разом зі своїми приятелями. Усі вони, виходячи з туалету, реготали.

Дейв пригадав слова містера Пітерса, материного друга, який іноді залишався в них ночувати, той сказав йому:

— Двох речей ти не маєш терпіти від жодного чоловіка — плювок і ляпас. Обидві вони гірші за простий удар, і якщо хтось плюне тобі в обличчя або вріже ляпаса, убий цього чоловіка, якщо зможеш.

Дейв сидів на підлозі в туалеті й хотів, щоб у нього з’явилося таке відчуття — бажання когось убити. Почав би з Молодшого Мак-Каффері, припустив він, а потім порішив би й Вовчиська на пару з Жирним Вовком, якби йому знову довелося зустрітися з ними. Але насправді він не вірив, що здатний когось убити. Він не розумів, чому люди бувають підлими у ставленні до інших людей. Він цього не розумів. Не здужав зрозуміти.