Деннис Лихэйн - Містична річка

Коли Джиммі набридало уявляти себе бойфрендом міс Павел, він іноді намагався уявити собі, як би він почувався, бувши її сином.

Мати дивилася на нього тепер, заклавши сигарету собі за вухо, її маленькі очі чогось шукали.

— Ти чого? — запитав Джиммі й зніяковіло до неї всміхнувся.

— У тебе широка усмішка, Кассікусе Клею, — проказала мати, усміхаючись у відповідь.

— Справді?

— Атож, справді. Коли виростеш, ти зламаєш не одне дівоче серце.

— Це добре, — сказав Джиммі, й обоє засміялися.

— Ти міг би бути трохи балакучішим, — сказала мати.

«І ти могла б», — хотів відповісти їй Джиммі.

— Утім, і це непогано. Жінки люблять мовчазних чоловіків.

Подивившись через материне плече, Джиммі побачив, як, спотикаючись, вийшов із хати батько, в пом’ятому одязі, з обличчям, розпухлим від сну або випивки, або того й того. Батько подивився на гулянку, що відбувалася перед ним, так, наче не тямив, із якого дива вона тут почалася.

Мати простежила за синовим поглядом, і, коли Джиммі знов поглянув на неї, вона, як і перше, здавалася змученою та виснаженою, усмішка цілком зійшла з її обличчя, й годі було повірити, що ця жінка колись ізнову спроможеться всміхатися.

— Я рада, Джиме.

Він любив, коли мати взивала його Джимом, він тоді почував себе так, ніби вони про щось домовляються.

— Чому?

— Тому, хлопче, що ти не поліз у ту машину.

Вона поцілувала його в лоб, і Джиммі побачив, як заблищали материні очі, потому вона підвелася й, обернувшись до чоловіка спиною, підійшла до інших матерів.

Джиммі поглянув угору й побачив у вікні Дейва, який знову дивився на нього. Тепер у кімнаті за товаришевою спиною горіло слабке жовте світло. Цього разу Джиммі навіть не намагався подати йому знак. Поліція та репортери вже розійшлись, а вечірка набрала таких обертів, що вже, мабуть, ніхто не пам’ятав, із чого вона почалася. Джиммі відчував, що Дейв у тім помешканні сам-один, окрім своєї божевільної матері, оточений коричневими стінами й слабким жовтим світлом від гулянки, що відбувалася внизу надворі.

І він знову відчув радість, що не поліз у той автомобіль.

Зіпсований. Так сказав батько Джиммі його матері минулої ночі.

— Навіть якщо вони знайдуть його живим, він буде зіпсований. Він ніколи не стане таким, як раніше.

Дейв підняв одну руку. Він тримав її біля плеча й довго нею не рухав. Коли Джиммі махнув рукою у відповідь, то відчув, як його опановує смуток, проникає глибоко в душу, а потім перекочується по ньому дрібними хвилями. Він не знав, із чим пов’язаний той сум — із батьком, матір’ю, міс Павел, із цим місцем чи Дейвом, який тримає свою руку, стоячи біля вікна, й не опускає, — та хоч би що його спричинило — щось одне з того чи все разом, — цей смуток вже ніколи не покине його. Джиммі, який сидів на бровці хідника, мав одинадцять років, але він більше цього не відчував — він почувався старим. Старим, як його батьки, старим, як ця вулиця.

«Зіпсований», — подумав Джиммі й опустив руку на коліно. Він побачив, як Дейв кивнув йому головою, а тоді спустив штору й повернувся у своє тихе помешкання з його коричневими стінами та годинниками, що цокали. Джиммі відчув, як смуток закоренився в ньому, загніздився в його нутрощах, ніби знайшов собі теплий притулок. І хлопець навіть не спробував звільнитися від нього, бо якась частинка його єства розуміла — цього не позбудешся.

Він підвівся з бровки, не маючи найменшого уявлення, що робитиме далі. Джиммі відчув ту нестримну тривожну потребу що-небудь розбити або утнути щось надзвичайне й божевільне. Але потім його живіт забурчав, і він зрозумів, що досі голодний, тому пішов по ще один хот-дог, сподіваючись, що вони не закінчилися.

На кілька днів Дейв Бойл став невеликою знаменитістю і не лише місцевою, але й на весь штат. Наступного ранку «Рекорд америкен» дала такий заголовок: «Загублений хлопчик знайшовся». Фотографія на розвороті зображувала Дейва, який сидить на ґанку, його матір, що обхопила сина своїми худими руками, й цілий гурт усміхнених дітлахів із Низини, які кривлялися на фотокамеру обабіч Дейва та його матері, кожне веселе й радісне, крім Дейвової матері, в якої на обличчі застиг вираз жінки, що не встигла сісти на автобус холодного дня.

Через тиждень у школі ті самі хлопці, які були з Дейвом на фотографії на першій шпальті, почали дражнити його педиком. Дейв дивився в їхні обличчя й бачив у них вираз злості, яку вони, схоже, розуміли не краще за нього самого. Мати сказала йому, що вони почули це прізвисько від своїх батьків, тож хай не звертає на них уваги, мовляв, вони знудяться й забудуть про все та знову стануть його друзями наступного року.