Деннис Лихэйн - Містична річка

— Шоне, вони впіймали одного з них.

— Ти про що?

— Одного з чоловіків, які викрали Дейва. Вони його спіймали. Він уже мертвий. Зняв на себе руки в своїй камері.

— Справді?

Батько подивився на нього.

— Справді. Тепер ти можеш не бачити кошмари.

Але Шон запитав:

— А де другий?

— Суб’єкт, якого зловили, — промовив батько, — розповів поліції, що другий також уже мертвий. Торік загинув в автомобільній аварії. Зрозумів? — Батько подивився на нього таким поглядом, що до Шона дійшло: це остання їхня розмова про тих чоловіків. — Тож ходімо обідати.

Батько пішов, а Шон сів на своє ліжко. Матрац на ньому відстовбурчувався там, де хлопець поклав щойно куплену бейсбольну рукавичку з м’ячем усередині — червона гума міцно обхоплювала шкіру.

Отже, й другий помер. В автомобільній аварії. Шон сподівався, що він сидів за кермом автомобіля, який пахнув яблуками, й полетів зі скелі, забравши той автомобіль разом із собою до пекла.

Бренден Гарріс кохав Кейті Маркус, як божевільний, кохав її, як кохають жінок у кінофільмах, кохав під музику оркестру, який грав у його крові й гримів у його вухах. Він кохав її, коли вона прокидалася, кохав, коли лягала спати, кохав протягом цілого дня й кожної секунди, яка була частинкою цього дня. Бренден Гарріс кохав би Кейті Маркус, навіть якби вона була бридкою. Він кохав би її з поганою шкірою, без грудей і з густою шерстю на верхній губі. Він кохав би її беззубою. Він кохав би її лисою.

Кейті. Звук її імені, яке лунало в його мозку, був достатнім для того, щоб Бренден почував себе так, ніби все його тіло наповнилося окисом азоту, завдяки якому він міг ходити по воді або підняти автобус і пожбурити його через вулицю.

Бренден Гарріс любив усіх, бо він любив Кейті, а Кейті любила його. Бренден любив вуличний рух, туман і стукіт відбійних молотків. Він любив свого нікчемного батька, який не надіслав йому жодного подарунка, жодної привітальної листівки на Різдво, відтоді як покинув Брендена та його матір, коли Бренденові було тільки шість років. Він любив понеділкові ранки, любив комедійні телесеріали, з яких і недоумок не посміється, любив стояти в чергах. Він любив навіть свою роботу, хоч більше ніколи на неї не піде.

Завтра вранці Бренден покине цей дім, покине свою матір, вийде в ці обшарпані двері й спуститься розламаними сходами на широку вулицю, обабіч якої стоять машини й сидять на відкритих верандах люди. Він ітиме не під якусь гуркітливу ахінею, а під звуки врочистого гімну — ось що він слухатиме, йдучи по асфальту, навіть якщо машини битимуть бамперами по його ногах і гучно сигналитимуть. І, йдучи прямо цією вулицею, він дійде до самого центру Бакінгема, щоб зустріти там свою Кейті. Вони залишать усе позаду, сівши на літак і полетівши до Лас-Вегаса, візьмуться там за руки, Елвіс прочитає їм уривок із Біблії і запитає, чи хоче він узяти цю жінку за дружину, а Кейті скаже, що вона хоче піти за цього чоловіка — і тоді вони все забудуть, вони одружаться й ніколи не повернуться назад, ніколи й нізащо. Залишаться тільки він і Кейті, й решта їхнього життя лежатиме перед ними відкрита й чиста, відокремлена від минулого, відокремлена від світу.

Він оглянув свою спальню. Одяг спакований. Дорожні чеки «Америкен експрес» спаковані. Взуття спаковане. Фотографії його та Кейті спаковані. Портативний програвач дисків, диски й туалетні знадоби спаковані.

Він подивився на речі, які лишав тут. Постери з Бердом і Перрішем. Постер з Фіском, який показав себе 1975 року. Постер з Шарон Стоун у вузькій білій сукні (яку він згорнув і засунув під ліжко того вечора, коли вперше привів до себе Кейті, але все ж таки не викинув). Половина його дисків CD. К бісу їх, нехай. Більшість із них він не слухав більш як двічі. Конферансьє Геммер і Біллі Рей Сайрес. Господи! Два потужних динаміки фірми «Соні» на додачу до його єнсенівської звукової системи, на двісті ватт загалом, які він оплатив минулого літа, коли крив дахівку для команди Боббі О’Доннела.

Саме тоді він уперше й наблизився до Кейті, щоб почати з нею розмову. Господи, це було лише рік тому! А йому іноді здавалося, що відтоді минуло вже десять років, а коли й — що тільки хвилина. Кейті Маркус. Авжеж, він знав про неї; усі в поблизькій місцевості знали про Кейті. Вона була надто гарна. Однак мало хто знав її по-справжньому. Краса іноді впливає так на людей. Вона відлякує вас, примушує триматися від неї на відстані. У житті відбувається не так, як у кіно, де камера показує, ніби краса кличе вас до себе. У реальному світі краса неначе зводить паркан навколо себе.