Деннис Лихэйн - Містична річка

— О, Господи, — сказав батько. — Бідолаха. Його старий досі у в’язниці?

— Він помер, тату.

Шон побачив, що його відповідь засмутила батька, знову перенісши його на кухню на Ґеннон-стрит, коли вони з батьком Джиммі цмулили пиво, а їхні сини гралися на задньому подвір’ї, і їхній регіт вибухав у повітрі.

— Прокляття, — сказав батько. — Він принаймні помер на волі?

Шон хотів збрехати, але й сам не помітив, як похитав головою.

— У в’язниці. У Волполі. Від цирозу.

— Коли?

— Через короткий час по тому, як ви переселилися сюди. Шість років тому, а може, сім.

Губи батька мовчки повторили слово «сім». Він ковтнув іще пива, й темні старечі плями на тильному боці його долонь стали ще помітнішими під жовтим світлом, яке падало на них згори.

— Так легко забути, скільки минуло років. Плутаєшся в часі.

— Пробач, тату.

Його батько скорчив гримасу. Так він завжди відповідав на вислови співчуття або компліменти.

— За що ти просиш пробачення? Ти ж цього не робив. Нехай йому чорт, про що думав Тім, коли порішив Сонні Тодда?

— За партією в більярд. Еге?

Батько стенув плечима.

— Вони були обидва п’яні. Хіба хтось знає більше? Напилися. Обидва мали широкий рот і поганий характер. У Тіма характер був набагато гірший, ніж у Сонні Тодда. — Батько ковтнув іще пива. — Але який стосунок має викрадення Дейва Бойла до вбивства тієї дівчини? Як ти кажеш, її звуть? Кетрін? Кетрін Маркус?

— Еге.

— То що спільного між цими двома подіями?

— Я не сказав, що вони якось пов’язані.

— Але ти не сказав, що вони не пов’язані.

Шон усміхнувся всупереч собі. Узяти будь-якого гангстера, який, намагаючись вижити, вивчив закони так, що знається на них краще від більшості суддів, а Шон його обламає. Та коли йдеться про цих старих дідів, цих твердих, як ніготь, недовірливих диваків із батькового покоління, які пишаються своєю гордістю й не мають анінайменшої пошани до влади, то ви можете допитувати їх усю ніч, і вони не скажуть вам нічого. Уранці ти будеш на тому самому місці з тими самими запитаннями, на які ти не дістав відповіді.

— Не думаймо поки що про зв’язок, тату.

— Чому?

Шон підняв руку.

— Окей? Просто зроби мені приємність.

— О, безперечно, це й допомагає мені жити на світі, відчуття, що я зможу зробити послугу власному синові.

Шон відчув, як його пальці стислися навколо ручки його скляного кухля.

— Я переглянув папку зі справою, в якій ідеться про викрадення Дейва. Полісмен, який її досліджував, помер. Ніхто більше про цю справу не пам’ятає, і вона досі вважається нерозв’язаною.

— Справді?

— Справді. Я пам’ятаю, як ти увійшов до моєї кімнати десь через рік після того, як Дейв повернувся додому, й сказав: «Справі кінець. Вони заарештували тих типів».

Батько стенув плечима.

— Вони заарештували одного з них.

— А чому тоді…

— Це сталося в Олбені, — додав батько. — Я бачив фотографію в газеті. Суб’єкт признався, що вчинив двійко правопорушень у Нью-Йорку й ще кілька в Массачусетсі та Вермонті. Він повісився в своїй камері, перш ніж почав розповідати подробиці. Але я пам’ятаю обличчя того суб’єкта зі скетча, що його коп намалював на нашій кухні.

— Ти певен?

Батько кивнув головою.

— На всі сто відсотків. Детектив, що вів розслідування, — його прізвище було…

— Флінн, — сказав Шон.

Батько кивнув головою.

— Майк Флінн, правильно. Я трохи перебував із ним у контакті, тож зателефонував йому після того, як побачив знімок у газеті, й він сказав так, це той самий тип. Дейв також його впізнав.

— Який?

— Чого?

— Який тип?

— О, як ви їх описували? Засмальцьований тип, який здавався сонним.

Дитячі слова Шона звучали дивно, вилітаючи з батькового рота через стіл у його напрямку.

— Пасажир.

— Угу.

— А його партнер? — запитав Шон.

Батько похитав головою.

— Загинув в автомобільній аварії. Чи так принаймні сказав другий. Наскільки мені відомо. Але я не вельми довіряю тому, що знаю. Прокляття, ти мав сказати мені, що Тім Маркус помер.

Шон випив те, що лишилося в його кухлі, й показав на порожній батьків кухоль.

— Ще один?

Батько метнув оком на свій кухоль.

— Якого чорта запитуєш? Авжеж.

Коли Шон повернувся з бару зі свіжим пивом, батько дивився передачу «Небезпека!», яку демонстрували з вимкненим звуком на телевізійному екрані над баром. Шон сів, і батько запитав: «Хто такий Роберт Оппенгаймер?», звертаючись до екрана.

— Ти ж не чув звуку, — сказав Шон. — То як знаєш, що вимовляєш його правильно?