Деннис Лихэйн - Містична річка

— Бо знаю, — відповів батько й налив пива у келих, спохмурнівши через дурість Шонового запитання. — Твої хлопці це часто роблять. Я їх ніколи не розумів.

— Що роблять? Які хлопці?

Його батько помахав на нього пивним кухлем.

— Хлопці твого віку. Ви ставите безліч запитань, не думаючи, що відповідь стане очевидною, якщо трохи поміркуєте.

— Он як, — сказав Шон. — Я тебе зрозумів.

— Як і історія з Дейвом Бойлом, — сказав батько. — Яке має значення те, що сталося з Дейвом двадцять п’ять років тому? Ти знаєш, що тоді сталося. Він зник на чотири дні з двома ґвалтівниками дітей. Сталося те, що й мало статися. Але ти знову намагаєшся розкопати цю історію, тому що… — Батько хильнув порцію пива. — Прокляття, я не знаю, навіщо це тобі.

Батько розгублено всміхнувся до нього, і Шон відповів тією ж усмішкою.

— Послухай-но, тату.

— Слухаю.

— Ти станеш мене запевняти, що нічого не сталося в твоєму минулому, чого б ти часто не прокручував у своїй голові?

Батько зітхнув.

— Та не в цьому річ.

— Якраз у цьому.

— Ні, не в цьому. Але всяке паскудство стається з кожним, Шоне. З кожним. І все ваше покоління чомусь воліє в ньому колупатися. Ви просто не можете лишити його, як воно було. Ти маєш докази, що Дейв причетний до смерті Кетрін Маркус?

Шон засміявся. Старий удався до обхідного маневру, розпочавши із Шоном дискусію про його покоління, тоді як хотів лише знати, чи Дейв причетний до загибелі Кейті.

— Скажімо так, є кілька обставин, що ставлять Дейва в таке становище, яке примушує нас тримати його під пильним наглядом.

— Ти називаєш це відповіддю?

— А ти називаєш це запитанням?

Тоді на батьковому обличчі спалахнула його осяйна усмішка, яка зробила його молодшим років на п’ятнадцять, і Шон пригадав, як ця усмішка освітлювала весь дім, коли він був юний.

— Тож ти підкопувався під мене, розпитуючи про Дейва, бо міркуєш, чи не перетворило його те, що ті бандити зробили з ним, на чоловіка, спроможного вбити молоду дівчину.

Шон стенув плечима.

— Щось таке.

Батько на мить замислився, перебираючи горішки в мисці, яка стояла між ними, й випив ще трохи пива.

— Я так не думаю.

Шон фиркнув.

— Ти його так добре знаєш?

— Ні. Але я пам’ятаю його малим. Він не мав у собі цієї риси характеру.

— Багато чудових дітей стають невпізнаваними, коли виростають.

Батько підняв брови й подивився на Шона.

— Ти хочеш прочитати мені лекцію про те, якою є людська природа?

Шон похитав головою.

— Я працюю в поліції.

Батько відхилився назад на стільці й подивився на Шона з натягнутою усмішкою, що тремтіла в кутиках його рота.

— Ну ж бо, повчи мене.

Шон відчув, як обличчя його трохи почервоніло.

— Ти не думай, я лише…

— Будь ласка.

Шон відчув себе йолопом. Можна було тільки дивуватись, як швидко його батько вмів це робити — показати, що звичайні для всіх сторонніх людей зауваження він сприймає як слова малого Шона, який намагається показати себе дорослим.

— Дай мені трохи довіри. Думаю, я трохи знаю про людей і злочини. Зрештою, це моя робота.

— Тож, ти думаєш, Дейв спроможний убити дівчину, якій дев’ятнадцять років, так, Шоне? Дейв, який колись грався з тобою на нашому задньому подвір’ї. Цей хлопчик.

— Я думаю, кожен спроможний на будь-який вчинок.

— Тож і я міг зробити це. — Батько поклав руку собі на груди. — Або твоя мати.

— Ні.

— Краще перевір наші алібі.

— Я цього не казав. О, Господи!

— Ти казав. Ти сказав, що кожен спроможний на що завгодно.

— У розумних межах.

— О, — голосно сказав батько. — Цієї частини я не чув.

Він знову це витворяв — зав’язував Шона у вузли, грався з ним, як Шон грався з підозрюваними під час своїх допитів. Не дивина, що Шон був таким майстром розслідування. Він навчився цього від справжнього майстра.

Якусь мить вони сиділи мовчки, а потім батько сказав:

— А може, ти й маєш слушність.

Шон подивився на нього й трохи зачекав.

— Можливо, Дейв і міг зробити те, що ти хочеш йому накинути. Не знаю. Я пам’ятаю малого хлопця. Я не знаю дорослого чоловіка.

Тоді Шон спробував побачити себе батьковими очима. Цікаво, чи думав батько те саме, дивлячись на сина, — я знав хлопчика, а це дорослий чоловік? Мабуть, важко робити інакше.

Він пригадав, як його дядьки говорили про його батька, найменшого сина з дванадцятьох дітей у родині, яка емігрувала з Ірландії, коли його батькові було п’ять років. «Забіяка Білл», «шибеник» — так називали вони Білла Дівайна ще до того, як народився Шон. Лише тепер Шон міг почути у зверхніх голосах своїх дядьків ту поблажливість, яку старше покоління завжди відчуває до молодшого, адже більшість Шонових дядьків були старші за свого малого брата років на дванадцять чи п’ятнадцять.