Деннис Лихэйн - Містична річка

— Ти щойно згадав, що він був жертвою сексуального насильства, а проте Кетрін Маркус не було зґвалтовано. Ти сам собі суперечиш, сержанте.

— Може, він просто пострибав на ній.

— На сцені злочину ніде не знайдено чоловічого сімені.

— Ішов дощ.

— Дощу не було там, де знайдено її тіло. У невимушених убивствах на сексуальному ґрунті сліди сексуального виверження — неодмінна частина загальної картини. Так буває в дев’яноста дев’ятьох і дев’ятьох десятих відсотків випадків. А де вони в нашому випадку?

Вайті опустив голову й постукав по ліхтарному стовпу долонями.

— Ти був другом батька жертви й потенційного підозрюваного, коли ви були…

— Ет, облиш…

— …дітьми. Це компрометує тебе, не заперечуй. Це перешкоджає тобі бути об’єктивним.

— Перешкоджає мені бути об’єктивним? — Шон понизив голос і притулив собі долоню до грудей. — Зрозумій, — сказав він. — У мене лиш інший погляд, ніж у тебе, на профіль підозрюваного. Я не кажу, що, якби ми знайшли більше доказів проти Дейва Бойла, аніж кілька непослідовностей, я не приєднався б до тебе, намагаючись його звинуватити. Ти знаєш про це. Але якщо ти підеш до прокурора з тим, що маєш тепер, то що він тобі скаже?

Долоні Вайті трохи сильніше забарабанили по ліхтарному стовпу.

— Я тебе запитую — що він тобі скаже?

Вайті підняв руки над головою й широко позіхнув. Зустрівши Шонів погляд, він стомлено спохмурнів.

— Твоє зауваження слушне. Але, — він підняв догори палець, — ти, паскудний добровільний адвокате, я збираюся знайти палицю, якою її бито, або пістолет чи якийсь закривавлений одяг. Не знаю, що саме, але щось я таки знайду. І коли я його знайду, я прижучу твого друга.

— Він мені не друг, — сказав Шон. — Припустімо, ти маєш рацію. Тоді я розберуся в усьому швидше, ніж ти.

Вайті відійшов від ліхтарного стовпа й підступив до Шона.

— Не скомпрометуй себе цим, Дівайне. Бо тоді ти скомпрометуєш і мене, і я тебе поховаю. Переведу тебе в який-небудь закутень у Беркширі, й ти збиратимеш там радарну інформацію з допомогою клятого снігохода.

Шон провів обома руками по обличчю та волоссю, намагаючись прогнати від себе виснаження.

— Балістична експертиза, мабуть, уже готова, — сказав він.

Вайті відступив від нього.

— Саме туди я й хочу поїхати. Лабораторне опрацювання відбитків пальців теж, мабуть, уже в комп’ютері. Я їх перегляну, й, можливо, нам пощастить. Твоя мобілка з тобою?

Шон поляпав по кишені.

— Так.

— Я зателефоную тобі згодом.

Вайті відвернувся від Шона й побрався по Крешент до автомобіля. Шон відчув глибоке розчарування тим, що випробувальний період несподівано здався йому набагато тяжчим, аніж здавався сьогодні вранці.

Він повернувся на Бакінгем, коли Джиммі й Дейв спускалися по сходах із Майклом.

— Ви додому?

Дейв зупинився.

— Так. Повірити не можу, Селеста досі не повернулася з машиною.

— Думаю, що з нею все гаразд, — сказав Шон.

— О, так, — погодився Дейв. — Але мені доведеться повертатися додому пішки.

Шон засміявся.

— Лише п’ять кварталів?

Дейв усміхнувся.

— Майже шість, чоловіче, якщо ти порахуєш точно.

— Ліпше рушайте, — сказав Шон, — поки залишається трохи світла. Тримайся, Майкле.

— До побачення, — мовив Майкл.

— Успіхів, — попрощався Дейв, і вони покинули Шона біля сходів.

Дейвові кроки здалися йому трохи важкими від пива, випитого в будинку Джиммі. Шон подумав: Дейве, якщо ти це зробив, краще відмовся від алкоголю. Тобі знадобиться кожна клітина твого мозку, якщо ми з Вайті візьмемося за тебе. Кожна клята клітина.

Сонце вже сховалося за обрій, верховіття дерев у парку потемніли, а екран колишнього відкритого кінотеатру перетворився на чорну тінь. Край неба ще відсвічував, і В’язничний канал о цій порі ночі здававсь одягненим у сріблясті шати. Селеста сиділа в своєму автомобілі на стороні Шомута й дивилася вниз на канал і парк, на Іст-Бакінгем, що здіймався за ним, немов сміттєве звалище. Низину майже цілком укривав парк, опрічно стриміли тільки шпилі та виступали високі дахи. І на все це, бовваніючи віддалік, дивились зі своїх заасфальтованих і покручених височин будинки на Пагорбах.

Селеста навіть не пам’ятала, як вона сюди приїхала. Вона передала сукню одному із синів Брюса Ріда, хлопцеві, одягненому в чорне, з такими гладенько поголеними щоками та молодими очима, що здавалося, він буде організатором студентського балу, а не похорону. Селеста покинула похоронний офіс, і останнє, що вона пам’ятала, як вона проїхала повз давно закритий металообробний завод Айзека, повз порожні будівлі завбільшки з ангари й уперлася бампером в іржаві палі, а її погляд прикипів до повільної течії каналу, яка плюскотіла об шлюзи гавані.