Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Ти про що?

Бритоголовий піднявся, спершись на лікоть.

— На цвинтарі… Це не ми.

— А звідки ти знаєш, що сталося на цвинтарі?

— Ми… ми там проходили…

У Карімовій голові майнула думка: Крозьє мав свідка. Когось, хто вранці повідомив йому, що скіни вешталися біля цвинтаря і їх там бачили. І тоді комісар послав його сюди розібратися, не прохопившись ані словом. Карім порахується з ним за це пізніше.

— Розповідай.

— Ну, ми лазили в тому районі…

— О котрій годині?

— Хер його зна… Мо’, о другій…

— Навіщо?

— Та так… думали трохи подуріти… шукали бараки робочих, хотіли чурок відмудохати…

Каріма пересмикнуло.

— Що далі?

— Ну, проходимо, значить, біля цвинтаря… дивимося… сука… ворота відчинені… і якісь тіні вилазять зі склепу…

— Скільки їх було?

— Д-дві, наче…

— Можеш їх описати?

Скін хихотнув.

— Чуваче, та ми вмазані були…

Карім ляснув його по викрученому вуху. Скін затамував скрик, який перейшов у зміїне сичання.

— Їхні прикмети?

— Та темно ж було…

Карім замислився, уже вкотре з упевненістю подумавши, що працювали професіонали.

— А далі?

— Ми пересрали… злиняли звідти… Шоб це на нас не повісили через… через той випадок у Карпантра.

— Це все? Ви більше нічого не помітили? Якихось подробиць?

— Ні… нічого… Шо тут помітиш? Друга ночі… усе як вимерло…

Карім уявив собі безлюдну алею з єдиним ліхтарем — плямою білого світла в мороці, що вабила до себе хмари нетлі. І банда бритоголових, очмарілих по саме нікуди придурків, що тиняються, горланячи нацистських пісень.

— Подумай добре, — наполіг він.

— Ну… Троха пізніше… ми наче бачили якусь тачку, східноєвропейської марки, «Лада» чи шось таке… Вона мчала в протилежний бік, від цвинтаря… по D143…

— Якого кольору?

— Бі-білого…

— Якісь характерні прикмети?

— Вона… вона була заляпана грязюкою…

— Номер запам’ятав?

— Бля, ми тобі лягаві якісь чи шо? Мудило…

Карім затопив йому ногою по селезінці. Чоловік скорчився, вихаркуючи кров. Лейтенант підвівся й обтрусив джинси. Більше він тут нічого не дізнається. Позаду чулися жалібні стогони інших скінів. Либонь, дістали хімічні опіки третього чи четвертого ступеня. Карім сказав наостанок:

— Зроби мені таку ласку з’явитися в комісаріат Сарзака. Сьогодні ж. Даси письмові свідчення. Скажеш, що від мене, і тебе приймуть як дорогого гостя.

Скін слухняно закивав головою, що досі тремтіла, й підвів свої очі загнаного звіра.

— Нашо… нашо ти так… чуваче?

— Щоб ти краще запам’ятав, — відказав Карім. — Лягавий — це завжди проблема. Але лягавий-араб — це збіса гірша проблема. Спробуй-но ще раз зачепити чурок бодай пальцем, і я тебе познайомлю з нею. — Карім копнув його на прощання. — Дуже близько познайомлю.

Араб позадкував до виходу, прихопивши по дорозі свій «Ґлок».

Сівши в машину, Карім рвонув із місця, наче ураган, і зупинився за кілька кілометрів у якомусь ліску, щоб охолонути й зібрати думки докупи. Отже, до гробівця залізли перед другою годиною ночі. Зловмисників було двоє, і вони втекли — можливо — на машині східноєвропейської марки. Він поглянув на годинник: часу, щоб викласти все це на папері, лишалося обмаль. Розслідування тепер набере обертів. Треба буде видати орієнтування, перевірити свідоцтва про реєстрацію автомобілів, допитати людей, що живуть уздовж дороги D143…

Але Карімові думки вже були деінде. Він виконав своє завдання. Крозьє повинен тепер дати йому свободу дій. І він тепер зможе провадити слідство на свій лад: наприклад, довідатися все про хлопчика, який помер у 1982 році.

«…Огляд передньої поверхні грудної клітки виявив довгі повздовжні рани, завдані, найпевніше, якимось гострим знаряддям. Також схожі порізи тим самим знаряддям знайдено на плечах, передпліччях…»

Судовий медик мав на собі пом’ятий камуфляжний костюм і маленькі окуляри. Звали його Марк Кост. Це був молодий чоловік із гострими рисами обличчя й тьмяними очима. Він із першого погляду сподобався Ньєманові, що побачив у патологоанатомі захопленого своєю справою фахівця, справжнього розслідувача, якому ще, можливо, бракувало досвіду, але який надолужував запалом. Медик читав свій висновок монотонним голосом.

«…Численні опіки на торсі, плечах, боках, руках. Ми нарахували близько двадцяти п’яти таких слідів, більшість із них накладаються на описані раніше порізи…»

— Тобто? — перервав його Ньєман.