Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Я офіцер поліції.

Чоловік угорі якусь хвилю мовчав, а потім буркнув:

— Однаково не маєте права тут бути.

Поліціянт, нарешті знайшовши ліхтарик, освітив собі дорогу й повернувся до сходів. Угорі в прямокутнику світла стояв насуплений дебелий чоловік, вочевидь цвинтарний сторож. Карім усвідомлював, що діє незаконно. Навіть у такому випадку потрібно було мати письмовий дозвіл від родини або спеціальний ордер, щоб потрапити до гробівця. Він збіг сходами догори й промовив:

— Пропустіть. Я виходжу.

Чоловік відступив убік. Сонячне світло здалось Карімові живлющим еліксиром. Лейтенант показав сторожеві своє поліційне посвідчення й промовив:

— Карім Абдуф. Комісаріат Сарзака. Це ви виявили, що гробівець осквернено?

Чоловік мовчав, розглядаючи араба своїми безбарвними очима, схожими на бульки повітря в каламутній воді.

— Ви не маєте права тут бути.

Карім кивнув із відстороненим виразом. Ранкове повітря розігнало всі його страхи.

— Нехай буде так, чоловіче. Не будемо сперечатися. Однаково поліція завжди має рацію.

Старий сторож облизав оточені колючою щетиною губи. Він нього тхнуло спиртним і вогкою землею.

— Гаразд, — мовив Карім. — Розкажіть мені все, що знаєте. О котрій годині ви це помітили?

Зітхнувши, старий відказав:

— Я прийшов о шостій. Нині в нас тут похорон.

— А востаннє коли ви тут проходили?

— У п’ятницю.

— Отже, до гробівця могли залізти будь-коли протягом цих вихідних?

— Ага. Тільки, думаю, це сталося сьогодні вночі.

— Чому ви так гадаєте?

— Бо в неділю по обіді падав дощ, а всередині сухо… Значить, двері тоді ще були зачинені.

— Ви живете десь тут поруч? — запитав Карім.

— Поруч тут ніхто не живе.

Араб обвів очима невеличке кладовище, яке дихало спокоєм і тишею.

— Волоцюги в ці краї не навідуються? — запитав він.

— Ні.

— А якісь підозрілі відвідувачі? Може, траплялися випадки вандалізму? Окультні ритуали?

— Ні, не траплялися.

— Розкажіть мені про цю могилу.

Сторож сплюнув на жорству.

— Нема чого розказувати.

— Цілий гробівець для однієї дитини? Якось дивно, хіба ні?

— Еге ж, дивно.

— Ви знаєте батьків?

— Ніколи їх не бачив.

— У 1982 році ви ще не працювали тут?

— Ні, не працював. А мій попередник уже помер, — хихотнув сторож. — Наш брат теж віддає кінці…

— За гробівцем, схоже, доглядають.

— Я й не кажу, що не доглядають. Хтось приходить, тільки я не знаю цих людей. Я чоловік досвідчений: тямлю, як швидко псується камінь; скільки живуть квіти, навіть ті пластмасові. Я знаю, як усе заростає будяччям, бур’янами та іншою поганню. Можу сказати, що за цим гробівцем добре дбають і приходять часто. Але я ніколи нікого тут не бачив.

Карім замислився. Він знову присів і ще раз оглянув маленьку овальну рамку на камені. Не підводячи очей, він звернувся до сторожа:

— У мене таке враження, що зловмисники викрали фото дитини.

— Га? Мо’ й так.

— Ви не пам’ятаєте його обличчя? Обличчя цього хлопчика?

— Ні, не пам’ятаю.

Карім підвівся й, стягуючи рукавички, промовив наостанок:

— Протягом дня сюди прибуде група спеціалістів, щоб зняти відбитки пальців та всі інші можливі сліди. Тому мусите скасувати сьогоднішній похорон. Скажете, що будуть провадитися роботи, що сталася аварія на водогоні, будь-що. Аби тільки на цвинтарі сьогодні не було сторонніх, зрозуміло? А тим паче журналістів.

Старий мовчки кивнув, коли Карім уже прямував до брами.

Удалині почулося одноманітне бамкання дзвонів. Вибило дев’яту годину.

Перш ніж податися до комісаріату й скласти звіт, Карім вирішив ще раз заскочити до школи. Сонце розкидало жмутки мідяного проміння по дахах будинків. Поліціянт знову подумав, що день має видатися пречудовим, і від цієї простої думки його занудило.

У школі він узявся розпитувати директорку:

— Скажіть, чи вчився тут у вісімдесяті роки хлопчик на ім’я Жюд Ітеро?

Жінка манірно глянула на нього, бавлячись широкими рукавами своєї кофтини.

— Уже напали на слід, інспекторе?

— Будьте ласкаві мені відповісти.

— Ну… треба подивитися в старих журналах.

— Ходімо, подивімося. Негайно.

Директорка знову повела Каріма до маленького кабінету з вазонами.

— Вісімдесяті роки, ви казали? — перепитала вона, водячи пальцем по шерегу течок за склом.

— Вісімдесят другий, вісімдесят перший і раніше, — відказав Карім.

Раптом він помітив, що жінка збентежилася.