Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Ось так почалася жалюгідна щоденщина. Дні тягнулися, сповнені смертельної нудьги, що переривалася сміховинними завданнями: скласти протокол про дорожньо-транспортну пригоду, затримати на ринку продавця без ліцензії, зловити «зайця» в якомусь туристичному місці…

Тоді молодий араб став жити мріями. Він роздобув життєписи видатних слідчих. Коли тільки мав змогу, їздив до бібліотек у Фіжаку чи Каорі, де вишукував у газетах статті, які стосувалися розслідувань чи інших, байдуже яких, подій, що нагадували йому про справжнє покликання поліціянта. Крім того, він діставав старі бестселери, спогади ґанґстерів… Передплатив професійні газети для поліціянтів і журнали зі зброї, балістики, нових технологій. Цілий паперовий світ, який помалу поглинав Каріма.

Він жив сам, спав сам, працював сам. У комісаріаті, либонь, одному з найменших в усій Франції, його боялись і ненавиділи воднораз. Через його коси-дреди колеги прозвали його «Клеопатрою». Вважали ісламістом через те, що не вживав алкоголю. Підозрювали в неприродних схильностях через те, що під час нічних патрулювань уперто відмовлявся здійснювати традиційні для інших поліціянтів візити до Сільвії.

Звівши довкола себе мур самотності, Карім рахував дні, години, секунди й цілі вихідні міг провести, не розтуляючи рота.

Того понеділкового ранку він саме виходив з цього свого мовчазного стану, під час якого просидів у своїй квартирі-студії майже весь час, за винятком хіба що тренувань у лісі, де невтомно відпрацьовував смертоносні рухи карате, а потім вправлявся у стрільбі по вікових деревах.

У двері хтось подзвонив. Карім за звичкою глянув на годинник — 07.45 — і пішов відчиняти.

На порозі стояв Сельє, один із патрульних поліціянтів. Його посіріле обличчя мало водночас і стурбований, і сонний вигляд. Карім не пригостив його чаєм. І не запропонував присісти. Лише запитав:

— Що сталося?

Патрульний розтулив рота, але не міг здобутися на слова. Волосся під кашкетом злиплося від масного поту. Нарешті чоловік витиснув із себе:

— Школа… молодша школа…

— Що?

— Школа імені Жана Жореса. Туди вдерлися грабіжники… сьогодні вночі.

Карім усміхнувся. Тиждень розпочався з копита учвал. Вочевидь шпана із сусіднього містечка забралася до початкової школи й наробила там бешкету лише для того, щоб напаскудити іншим.

— Сильно наколобродили? — запитав Карім, одягаючись.

Поліціянт в однострої скривився, дивлячись на Карімову вдяганку: байкова сорочка, джинси, спортивна куртка з капюшоном, а поверх неї коричнева шкірянка, модель, яку в п’ятдесятих роках носили сміттярі.

— Та ні, власне кажучи, навпаки, — пробелькотів патрульний. — Схоже, працювали профі…

Карім зашнурував свої високі черевики.

— Профі? Що ти маєш на увазі?

— То не якісь діти бавилися… Двері відімкнули відмикачкою. І намагалися спрацювати дуже чисто. Це лише директорка зауважила, що щось негаразд, інакше…

Араб підвівся.

— То що вони вкрали?

Сельє зітхнув і вказівним пальцем відтягнув комір мундира.

— Найдивніша штука в тому, що нічого.

— Нічого?

— Анічогісінько. Просто зайшли в один із кабінетів, а потім… хм… скидається на те, що так само вийшли…

Якусь коротку мить Карім дивився на своє відображення в шибці. Дреди падали навскіс із обох боків його скронь, темне довгасте обличчя ще більше загострювала клинцювата борідка. Він натягнув на голову ямайську яскраву шапочку й усміхнувся до свого відображення. Справжній дідько. Дідько з Карибів. Він обернувся до Сельє.

— А до мене ти чого прийшов?

— Крозьє ще не повернувся після вихідних. То ми з Дюссаром і подумали… ну, може, ти… Було б добре, Каріме, якби ти глянув…

— Гаразд. Ходімо.

Над Сарзаком сходило сонце. Тьмяне й немічне, наче після хвороби, жовтневе сонце. Карім їхав у своєму старенькому універсалі «Пежо» за патрульним фургоном. Вони перетнули мертве місто, яке о цій годині досі було поцятковане білястими плямами ліхтарів, наче блудними вогниками.

Сарзак не був ні давнім поселенням, ні сучасним містом. Він розлігся в довгій долині недоладним нагромадженням нічим не прикметних двохсотлітніх будівель. Лише середмістя могло похизуватися бодай якоюсь цікавинкою — маленьким трамваєм, що сновигав туди-сюди брукованими вуличками. Щоразу проїжджаючи ними, Карім думав про Швейцарію чи Італію невідь-чому. Він ніколи не був у жодній із цих країн.

Школа імені Жана Жореса розміщувалася у східній частині містечка, бідному кварталі поруч із промисловою зоною. Карім під’їхав до скупчення потворних блакитно-коричневих будинків, які нагадали про місця його дитинства. Школа стояла на вершині бетонного схилу, що здіймався над дорогою з потрісканим асфальтом.